Ностромо. Приморське сказання

У великій “салі” на другому поверсі засідала своєрідна Аристократична хунта — рештки Провінційної асамблеї, яка перестала вже існувати. Донові Хусте Лопесу обпалило пів бороди пострілами з trabuco[171], зарядженого саморобними кулями, але, на щастя, жодна в нього не влучила. І коли він повертав голову з боку в бік, це було точнісінько так, ніби під його фраком уживаються двоє чоловіків: один — зі шляхетними бакенбардами, імпозантний, а другий — переляканий нечупара.

Коли я ввійшов, залунали крики:

— Деку! Дон Мартін!

Я спитав Їх:

— Що обмірковуєте, панове?

Схоже, жодного голови не було, хоча на чолі столу сидів дон Хосе Авельянос. Усі відповідали наперебій:

— Як зберегти життя і майно.

— Поки не прибудуть нові урядовці, — пояснив мені дон Хусте, явивши моїм очам урочистий бік свого обличчя. І тут ніби хтось накрив мокрим рядном розжеврілу в мені ідею нової Держави. У вухах у мене мовби щось засичало, і в очах посіріло, наче кімнату раптом заступило туманом.

Сліпма, мов п’яний, я підійшов до столу.

— Ви обмірковуєте, як здатися, — сказав я.

Усі сиділи мовчки, повстромлявши носи в аркуші паперу, які бозна-чому лежали перед кожним. Лише дон Хосе заховав обличчя в долонях і забурмотів:

— Нізащо! Нізащо!

Але коли я подивився на нього, мені здалося, що дмухни я — і він заточиться, такий він був тендітний, такий слабкий, такий змучений. Хай там що буде далі, йому цього не пережити. Для людини його віку це завелике розчарування, та й хіба не бачив він аркушів “Півстолітньої смути” (ми почали друкувати книгу на верстаті Porvenir-у), які були розкидані по Пласі, плавали у стічних канавах, обгоріли після вживання їх замість клейтухів для trabucos, заряджених пригорщею друкарських шрифтів, літали у повітрі, підхоплені вітром, були втоптані у багнюку? Я навіть бачив сторінки, що плавали на воді в гавані. Було б нерозумно сподіватися, що він це переживе. Це було б жорстоко.