Ностромо. Приморське сказання

— Волію краще вважати його незацікавленим, а тому вартим довіри, — відказала пані Ґулд майже різко, наскільки це було властиво її вдачі.

— Ну, якщо так, тоді срібло буде в ще більшій безпеці. Хай прибуває, сеньйоро. Хай прибуває, щоб попливти на північ і повернутись до нас у вигляді кредиту.

Пані Ґулд глянула вглиб «корредору», на двері чоловікової кімнати. Деку, дивлячись на неї так, ніби в її руках була його доля, розрізнив майже невловний кивок на знак згоди. Він, усміхнувшись, уклонився, тоді засунув руку в нагрудну кишеню сюртука, витягнув звідти віяло зі світлого пір’я, закріпленого на розмальованих пластинках із сандалового дерева.

— Я поклав його собі в кишеню, — шепнув він переможно, — аби мати пристойний привід.

Він ще раз уклонився.

— Добраніч, сеньйоро.

Пані Ґулд пройшла по «корредору» у протилежний від чоловікової кімнати бік. Серце їй гнітили думки про долю копальні Сан-Томе. Її вже давно почав брати страх. Спершу копальня була ідеалом. Пані Ґулд з лихими передчуттями спостерігала за її перетворенням на фетиш, і тепер фетиш розрісся до величезних розмірів, став нищівним тягарем. Таке враження, що натхнення її молодих літ покинуло її серце й обернулось на стіну зі срібних зливків, зведену мовчазною працею злих духів, між нею та її чоловіком. Він мовби жив сам за мурами з коштовного металу, залишивши її поза цими мурами з її школою, її шпиталем, хворими матерями та немічними старими, — лише незначними пережитками первісного натхнення.

— Бідні люди! — пролепетала пані Ґулд сама до себе.

Знизу, з патіо, вона почула голос Мартіна Деку, який гучно говорив:

— Я знайшов віяло доньї Антонії, Басіліо. Поглянь, ось воно!