Капітан космічного плавання

— Слухай, — за декілька, насичених невпевненістю й безнадегою, хвилин подала голос Сонька, — ти б оповів, куди це нас занесло? Бо здалося мені, що ви з… з Богданом, — вимовила сторожко і якось ніжно, — знаєте щось таке, чого не знаю я.

— А чого тут знати? Ви що, „Зоряні війни” не дивились?

— Та які такі зоряні війни!? Чи ти від капітана потягом до борюкання заразився?

- Іноді ви мене дивуєте, Соню. Адже ви — доволі грамотна жінка. Але іноді здається, що ви не знаєте елементарних речей. „Зоряні війни” навіть діти в дитячому садку знають.

— Та невже?! А чи знають малюки в тому садку про феномен проколювання простору?

Відповідати на це нема чого було. До каюти розпочало точитись якесь сріблясте світло. Зоребор кинув погляд в ілюмінатор і застиг з роззявленим ротом. Сонька прослідкувала за його поглядом і, здригнувшись усім тілом, рвучко скочила на рівні.

З-за опуклої фіолетової поверхні Хота, помережаної деінде зеленавими хмарами, поставало щось величезне, кругле, підсвічене з одного боку промінням далекої розплесканої зірки. Від цього це величезне мало форму тлустого місяця металевого кольору. Втім, навіть здалеку було зрозумілим, що не лише за кольором, а й за походженням, це утворення було саме металевим.

Воно потроху здіймалося вище, вище і допоки корабель, на борту якого перебували бранці, не увійшов у верхні шари атмосфери, навколо нього можна було розрізнити безліч рухливих леліток. Сонька до болю примружила очі і на мить їй здалося, що ці лелітки — чисельні космічні апарати, які летіли як вбік утворення, так і від нього.

Їхній же корабель швидко й безгучно опускався по плавній глісаді крізь узвичаєне сріблясте мерехтіння в очах. Такаманохарі було зрозумілим, що для пересування тут застосовується якийсь принцип на кшталт антигравітаційного. Це підтверджувала й та легкість, з якою свого часу диск „Софії” затягнуло до нутрощів п‘ятидесятикілометрового „Виконавця-ІІ”.

Чи розумів це Норильцєв, залишалось невідомим. Відваливши щелепу він спостерігав за тим, як над ліловим обрієм постає величезний, на чверть цього самого обрію, металевий місяць. Чи навпаки. Планета до нього суне. Адже впевнено можна було стверджувати, що саме Хот є лише супутником цього сталевого монстра явного штучного походження.

Сонька з Ігорем настільки захопились незвичним видовищем, що пропустили ту мить, коли їхня летюча в‘язниця з легким поштовхом завмерла просто посередині улоговини поміж двох засніжених пагорбів. Улоговина була широкою і вкритою чимось, схожим на блідо-фіолетову кригу, від чого здавалась замерзлою річкою, що застигла поміж своїх височеньких берегів. Обриси пагорбів невловимо нагадували Норильцєву береги Дніпра в околицях Гременця. Он ліворуч, примружившись, можна розрізнити в темряві білосніжний житловий масив нагірної частини міста. Он — праворуч, зморено випнулась Дієва гора, на схилах якої було дуже зручно розводити купальські багаття.

Ігор навіть аж зубиськами рипнув, а серце в нього зайшлося млосно-млосно. І боляче-боляче. Над вухом чулося нервове дихання Соні: дівчина впритул наблизилась до спини хлопця. Наче захисту за нею шукала. Зненацька в це дихання влився якийсь неясний шурхіт. Норильцєв з Такаманохарою рвучко обернулись і трохи переляканими очима втупились в постать кутастого, що завмер на порозі їхньої каюти. Був той звичайного розміру, але зловісності в нього від цього не меншало.

— Що?!? — єдиноголосно видихнули Сонька з Ігорем.

Відповідати кутастий не став. Просто значущим жестом вказав на вихід з приміщення. Дівчина з хлопцем обмінялися швидкими поглядами й мовчки скорилися. А що їм ще залишалось робити?

В коридорі було тьмяно й прохолодно. Один кутастий йшов попереду землян, другий охороняв їх з тилу. На грудях в обох висіло щось на кшталт незграбних автоматів. Незграбних-то — незграбних, але стріляли вони, мабуть, дуже зграбно. „Треба щось робити… Треба щось робити…” — лунало в мозку Зоребора, але становище їхнє явно не сприяло жодним рятувальним планам. Цікаво, що б капітан робив зараз?

На виході з корабля їх змусили засунути лівиці в якісь непроникно чорні отвори, що розташувалися в стінці шлюзу. Ігор було запручався, але отримав болючого стусана поміж лопаток. Скривився, боячись, що зараз розколошкають його синтезатор. І за мить відчув, як щось пекучим залізом охопило п’ясток його руки. Із зойку Такаманохари можна було зрозуміти, що вона відчула щось подібне.

А потім, коли вони майже синхронно висмикнули свої лівиці з чорних отворів, то ще декілька секунд зчудовано дивились на браслети, що опинились на їхніх п‘ястках. Браслети ті фосфоресціювали блідим бузковим сяєвом, кидаючи непевні відлиски на розгублені обличчя землян. А ще в кожного з них складалося відчуття того, що від зловісних прикрас по усьому тілу пробігають легкі теплі хвилі.

Ці хвилі стали дуже відчутними й виявилися не менш дуже корисними, коли членів екіпажу „Софії” вивели просто у фіолетовий присмерк — ранковий чи вечірній, не зрозуміло — надзвичайно зимної планети. Бо вгорі сяяли перші крижані зірки, попереду у напівобрію здіймався металевий місяць, а під ногами… Під ногами ковзалася й порипувала справжня-справжнісінька, ледь липка від морозу, крига.

Чорний трикутник, який доставив бранців на Хот, анітрішки не оплавив її. І Такаманохара знову зробила висновок, що місцеві кутасті командори використовують для пересування зовсім незнайомий для неї принцип. І це дивним чином не відповідало прадавньому принципу пересування за допомогою тварин. Оскільки до них вже наближалися звичайнісінькі сані з широкими полозками, в які були запряжені істоти, чимось схожі на велетенських жаб. Щоправда, на відміну від них, вони пересувалися не рвучкими стрибками, а швидкими пульсуючими рухами. І ще… Місцеві жаби були вкриті коротким темно-синім смухом.