Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Ну, це мені не потрібно. Поки що. Скільки тобі треба часу, щоб все зробити і виписати мені розписки. Я не буду тобі заважати, а зайду пізніше, аби забрати, що залишиться після твоєї оцінки. Якщо залишиться…

— Думаю, за годину впораюся, — все ще розгублено сказав Ріок. — Так а на яку суму тобі виписати розписку?

— Я зовсім не орієнтуюся у цінах та вартості у Тротсі, тож ти мені випиши штуки чотири-п’ять розписок на загальну суму сорок тисяч татінів.

— Ніку, а навіщо тобі така божевільна сума? Ти що, вирішив собі в столиці маєток прикупити? — здивувався Ріок.

— Ти ж знаєш, що Ліна і Гуру не просто так мене послали до вас. Я не знаю, що мені треба буде купити. Може, і будинок доведеться. Тож зайвими гроші не бувають. Ліна дала добро, щоб я використовував всі її запаси, якщо треба буде. Я, звичайно, не збираюся це робити за один раз. Але невеликий резерв нехай у мене завжди буде під рукою. Не буду ж я за кожним татіном до тебе їздити зі Школи, — сказав учень і пішов до себе в кімнату готуватися до від’їзду.

Вранці Ніка розбудив ґвалт та крики навколо. Він виглянув у коридор і побачив учнів й прислугу, які поспішали. «Чому мене ніхто не розбудив? Треба, напевно, терміново збиратися», — подумав Нік, одягнувся та пішов шукати Зонколана, щоб дізнатися, що робити. Гучні команди Глави клану чулися з розкритих парадних дверей замку. Нік, притискаючись до стіни, щоб не збили, вибрався із замку. Перед дверима стояла велика карета, швидше, диліжанс для подорожей. Він таке бачив часто у фільмах про підкорення Дикого Заходу. Учні та маги клану носили речі і завантажували їх у диліжанс. Керував усім цим процесом Магістр Зонколан. Нік підійшов до нього й смикнув за рукав.

— Зонколане, слухай, а чому мене не розбудили і що мені робити? Напевно, теж збиратися разом з усіма? — запитав Нік, коли велетень звернув на нього увагу.

— Не заважай. Ми з тобою удвох поїдемо трохи пізніше. Тож поки збирайся, але поспішати немає потреби, — відповів швидко маг і знову взявся керувати процесом від’їзду.

Метушня біля воза потрохи почала стихати, й незабаром біля нього залишилися тільки ті, хто мав їхати, і Зонколан. Інші члени клану та персонал стояли купкою та з сумом в очах очікували на від’їзд. Нік сидів на сходах і ліниво грівся на сонці, спостерігаючи за процесом. Серед від’їжджаючих промайнула постать Квіти, і Нік посміхнувся, згадавши вчорашню їхню зустріч. Йому, звичайно, дуже хотілося б їхати разом з нею, але Зонколан вирішив інакше. Сам Глава клану давав останні вказівки й напутнє слово. Ніка здивував той факт, що вони не їхали разом з іншими учнями та магами, але він не став відволікати Зонколана й розпитувати. Нарешті процедура прощання закінчилася і під схлипування прислуг учні вирушили в Школу.

— Ну, як кіт, розлігся на сонці. Вставай та ходімо снідати. Бо я злий, коли голодний. Хоча й готуємося заздалегідь, але завжди цей від’їзд сама метушня і гамір, — сказав Магістр й потягнув Ніка на сніданок. — І взагалі, ти вже зібрав свої речі?