Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— А ти певний, що комендант повірив тобі? — питає Костас. — Може, він зумисне пустив нас у море, як принаду. Тільки почнемо підвішувати передачу, а нас і накриють.
— Може бути… — згоджується Мікос. — Усе може. бути… Але харчі і воду треба передати, бо помруть вони там. Та й нашу записку хай прочитають, щоб знали, що сталося.
Звісно. Вони ж на нас надіються.
Костас сидить на носі баркаса, механічно тре пальцями корок від в'ятера, а сам теж не відводить очей од скелі. Відколи батько розповів йому, що був у вежі, бачився і розмовляв з Левком Пилиповичем та його синами, він тільки про це й думав, цим тільки й жив. Був готовий до будь-яких труднощів, на будь-який риск, аби допомогти отим сміливцям.
А бач же, що вийшло! Фашисти ніби здогадалися про їхній намір і перегородили шлях до вежі. І як вони знайшли ту потаємну стежку?..
— А який він тепер, тату? — запитує Костас.
Батько зрозумів, що син знову питає про вчителя.
— Я ж тобі вже розказував. Заріс бородою і зовсім посивів. Ні однієї волосинки чорної… Всі вони худі, виснажені. А як на Андрійка глянути, то серце кров'ю обливається. Ніби аж наскрізь просвічується… І як тільки Левко Пилипович відважився на таке?..
— Герої, — одним словом оцінив Костас.
Батько і син розмовляли вільно, ніхто їх тут не чує.
— Чи бачать вони нас, як ти думаєш?
— Повинні бачити.
— То чому ж не показуються?.. Ану ще раз подивись гарненько, чи ніде нікого? Зараз я посигналю.
— Не видно… З лівого боку можуть стежити, але ж ми вже за цим мисом заховані, ніхто нічого не побачить.
— Я обережно…
Мікос Фасулаті знову махнув над головою картатою косинкою, яку він носив, як портові вантажники чи корабельні кочегари.
Батько і син до болю в очах дивляться на верхівку скелі, чи немає звідти сигналу-відповіді?
Ні, немає.
Мікос махає ще й ще, нехтуючи обережністю, ризикуючи, що його сигнали може запримітити й вороже око.
— А що, як справді їх там побило?.. Такий наліт був, аж згадувати страшно.
— Не може всіх побити, — заперечує Костас, — хтось же та лишився. І вежа стоїть, не взяли її бомби.
— Висиплемо ще раз в'ятери, — пропонує Мікос.
Костас швидко-швидко перебирає мережі вправними, засмаглими до чорноти руками. Він лише в безрукавці та легких білих розкльошених штанях. На плечах і на грудях у нього грають, перекочуються тугі мускули. Мабуть, такі ж були у його прадавніх легендарних предків — воїнів Еллади.
В'ятери стеляться на воді, ділячи її на дрібненькі піняві квадратики, і поринають під вагою грузиків, а замість них лишаються коричневі корки, що весело підстрибують і витанцьовують на хвилях.
Якийсь час батько і син ловлять рибу, хоч не забувають поглядати й на вежу.
Несподівано Костас радить:
— А давай їм анкерок покажемо, щоб здогадалися. Батько забув і про рибу.
— Ай справді!.. Як же це ми одразу не додумались? Ось зараз. Витягай в'ятери…
Він помітно повеселішав, став жвавіший, швидкий у роботі. Допомагав синові вибирати снасть. Риби було небагато, хоч упіймалося зо два десятки й досить-таки величеньких кефалей та лобанів. Рибу кидали просто під ноги на дно баркаса, і вона там в'юнко підстрибувала, розбризкуючи в усі боки срібні скалочки луски.
Мікос підняв дерев'яну бочечку, спершу сидячи, потім звівся на ноги, щоб його було краще видно.
Але знову вежа не озвалася.
Левко Пилипович усе ще не наважувався відповісти баркасові, хоч бачив, що Мікос Фасулаті робить усе можливе в його становищі, щоб привернути до себе увагу.
Знову баркас ходив туди й сюди, та чимдалі ставало ясніше, що не заради риби. Інше було в Мікоса на меті. І коли він підняв над головою анкерок, Левко Пилипович сказав Андрійкові:
— Вони хочуть передати нам воду.
— Як же це можна зробити? — Очі в хлопчика засвітилися надією. Він уже давно не напивався вдосталь, а зараз, коли побачив той анкерок і уявив собі, що він повний холодної, свіжої води, відчув нестерпну, пекучу спрагу. — Придумай щось, тату. У нас же буде вода…
— Зміни на вахті Грицька, а він хай швиденько йде сюди. Щось придумаємо…
І поки змінювалася вахта, Левко Пилипович вийшов на видне місце і помахав Мікосові хустиною, підкликаючи його до скелі.
— Глянь, глянь! Вони озвалися! — вигукнув Костас. Так, над самим урвищем виднілася людська постать.