Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Нам пощастило ознайомитися з листами (переважно не надрукованими), які одержувала селянська газета «Наша деревня», що видавалася у Західному районі країни. Чи то бідні селяни, чи середняки — всі вони нарікали на примусові методи вступу до колгоспів, на надмірні вимоги, «рабство» в колгоспах, брак цвяхів і т. ін. У цій місцевості навіть сільські комуністи масово відмовлялися вступати до колгоспів. У шолоховському хуторі на Дону навіть після величезного тиску і погроз вважати супротивників колгоспу «ворогами народу», подібно до вже депортованих, лише 67 із 217 присутніх проголосували за вступ. «Двадцятип'ятитисячники!» ніяк не могли зрозуміти небажання більшості середняків.

В Україні, як змушений був визнати перший секретар ЦК КПУ Станіслав Косіор, адміністрування і методи насильства систематично застосовувались по відношенню не лише до середняків, а й до бідняків. Вони стали невід'ємною частиною практичної діяльності райкомів та окружкомів.

Один із офіційних радянських учених післясталінської доби (сам колишній учасник кампанії за колективізацію) зазначав, що найбільший опір чинили навіть не багатші селяни, а ті, які нещодавно дістали землю, а також «бідні селяни, які лише недавно стали середняками».

Однак власті не зупинялися ні перед чим, щоб зламати цей опір: «Всілякий тиск застосовували до них — погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їхніх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким “одноосібникам”; в окружному медичному центрі їм сказали, що лише колгоспників та їхні родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи і піонерської організації та комсомолу. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їхнє зерно; ковалі не хотіли працювати для них. Тавро “одноосібника”, застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця».