Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Одна з причин, чому жінки були так вороже настроєні до колгоспів, полягала, можливо, в тому, що вони традиційно доглядали сільськогосподарську худобу і «залежали» від своїх корів, оскільки потребували молока для дітей. Створення колгоспів, куди доводилося віддавати власну худобу, загрожувало, таким чином, сімейному благополуччю. Навіть центральна радянська преса повідомляла про деякі з жіночих бунтів. Про один із таких виступів йдеться в офіційному звіті представників місцевої влади: «В селі з' явився великий натовп жінок, озброєних киями та іншими речами, і почав вимагати повернути їм коней. Вони також намагалися побити представників окружного виконкому та парткому. Орудувала ними Каняшина Настя — дружина селянина-середняка». У багатьох випадках жінкам удавалося повернути коней, а подекуди вони відбирали й розподіляли зерно.

Рух поширився до кордонів етнічної Росії, хоча і в менших масштабах. У повідомленні з Західного району ішлося про стихійний виступ, у якому брало участь 200 селян, «переважно жінок», які «напали на колгосп». Але найбільше таких повідомлень надходило з України та Північного Кавказу (характерно, що селянські виступи в цих регіонах здебільшого набували форм збройних повстань). У трьох селах Одеського округу в лютому 1930 р. жінки прогнали представників місцевої влади і забрали своє майно, здане раніше в колгоспи. Війська ДПУ придушили бунт, заарештувавши багатьох його учасниць. У с. Плешки Полтавської області навесні 1933 р. жінкам вдалося проникнути до зернової комори і забрати зерно. Міліція стріляла в них, убивши кількох. Решту учасниць цього виступу було депортовано.

Загалом, в офіційних звітах повідомлялося про тисячі заарештованих і депортованих жінок. Бувало й так, що тактика пасивного опору викликала замішання й розгубленість місцевих властей, які з тих чи інших причин не хотіли викликати сторонню допомогу.

Один із місцевих активістів — свідок цих подій — зазначав, що учасниці «жіночих бунтів» почали дотримуватися певної тактики. Спочатку жінки переходили в наступ на колгосп, якщо комуністи, комсомольці, члени сільради та комітету незаможників атакували їх, чоловіки збиралися на захист жінок. Подібна тактика була спрямована на те, щоб запобігти втручанню військових сил, і вона нерідко завершувалася успіхом. У Південній Україні, на Дону та Кубані на початок березня 1930 р. колгоспна система фактично розвалилася. Однак найпоширенішою та найбільш ефективною формою протесту селян проти насильницького запровадження колгоспів став забій домашньої худоби. Спочатку селяни просто продавали свою худобу та коней, однак власті незабаром заборонили подібну практику під страхом суворого покарання. «Правда» нарікала в січні 1930 р., що в Таганрозі «під куркульським впливом середняки та бідні селяни влаштовували масовий продаж худоби перед своїм вступом до колгоспу. Протягом останніх трьох місяців продано понад 26 тис. рогатої худоби, 12 тис. молочних корів і 16 тис. овець. Покупці їздять на різні станції, купляючи худобу за високими цінами, перехоплюючи її від державних ринків, які тепер майже не діють. Худобу, коней та овець продають злочинницьки скрізь. Особливо ця практика поширилася у районах суцільної колективізації».