Листя землі. Том 2

А вже як сіли вечеряти, почала казать Катерина, і трохи відлягло на серці у Якова: «Хай і гостею буду, хоч у батьковій хаті. Не засиджуся я в кублі вашому, бо приїхала ненадовго, по придане своє приїхала. Посватався тамочки до мене чоловік один, Семеном звати. Воював йон молодьонком у загоні батька Махна, тади був деся аж у Бассарабії. А се повернувся, влада дозволила, остепенився і хоче жисть почати спочатку. Я про себе теж усе чисто йому розказала, як у мене воно склалося. І стали ми з ним під вінець. Під вінець ми стали, сяку-таку вечірку відбули у дядька нашого. І тольки б жить, але ж у нього, Семена мого, ні кола ні двора, усе у тії войни пропало, у братеника підсусідком. І я у дядька — на пташиних правах, ні дочка, ні наймичка, а так, хтозна-що. А землі у тих краях вистачає, тольки засухи часті, тому й голодуха недавно страшка була. Дак звернувся Семен до властей, і нарізали нам земельки добренної аж п'ять гектарів. І зліпили ми руками своїми куреника із саману, тепер треба далєй хазяйство розбудовувать. Семен — людяка роботяща, але треба нам поміч якась. І приїхала я, щоб свою частку од батьківщини узять. А далєй уже будемо самі на ноги спинатися».

Нічого не сказала на те Дуська, швиденько миски зі столу прийняла і буркнула до Якова: «Ходьом-бо спать, кому-кому, а мені вставати із півнями, ще й дитя серед ночі не один раз розбудить!» Постелила Катерині на лежанці у світлиці, чоловіка, наче під конвоєм, до спальні повела. Лише і встиг Яків пожалітися сестрі, яке тяжке життя настало, податками влада замучує, примушує зерно за безцінок здавать, і вже вони з дитям малим заледве кінці з кінцями зводять, тільки й того, що не голодують ще. А в спальні Дуська, щільно причинивши двері, половину ночі сичала до Якова: «Де яна, сестриця твоя, узялася на наші голови, чого се яна з простягнутою рукою по наше добро приперлася?!» Слухав Яків мовчки, про своє думаючи, відтак мовив твердо: «Як не крути, Дусько, хоч на стінку дерися, а тут і Катеринина частка єстяка, такий закон нової влади. Та й за старими законами із голими руками у заміжжя її ніхто б не відправив. Відчіпного доведеться дать. Бо, як піде по управах, хужей для нас вийде. Оддамо їй по-доброму корову стару, і що у скрині матчиній жуки доїдають, хай забирає. А болєй — нічого». Проплакала Дуська до ранку, до стіни одвернувшись, так шкода їй корови стало, що оддавать доведеться, а під ранок змирилася і вже була до Катерини як ласочка.

А вранці, коли поснідали, мовив Яків до сестри так: «Ледве животіємо ми з Дуською і дитям малим, се правда. І помочі нам ніодкуль нема, не багачку якусь я узяв за себе, а гаку ж, як і сам. сироту, голу й босу. Але тобі, Катерино, поможемо, од свого дитяти смачнішу скибку одриваючи. "Забирай корову батькову, і що у скрині матчиній — усе забирай, до останньої лахманини. І хай таланить вам із Семеном, багатійте, мо', коли і братові своєму, каліці, поможеш…» Туї заплакала Катерина гірко: «Побійся Бога, Якове! Двір як дзвін, і не порожній, залишили нам батько з маткою, і я в цьому хазяйстві робила тяжко змалечку. І Миколай, брат наш, — одрізана скибка, ні на що сеє йон не посягає. Та й батько покійний не лише катеринки та миколки у матрац пхав, а й дещо залишив, що не гниє і в ціні не падає. Се мені матка перед смертю признавалася, тольки ж без неї йон тим капшуком розпорядився, тобі оддав. Дай хоч дещицю із того спадку, за хати і хліви мою частку, щоб ми із Семеном побудувалися, я ж бо зовсім із сього двору іду і усе вам із Дуською залишаю. Бо й люди осміють тебе, і Бог — на тім світі спитає тебе за твою несправедливість…» Закашляв Коршак сміхом холодним, постукуючи куксою по столу: «Сміх у голяків сільських, сестро, я не боюся, плював я на них із великої гори. А начальники, пакульські і не тольки, давно мною підмазані, яни туточки у мене пили і їли од пуза. Бога ж давно нема, щоб ти, темна людяка, сеє знала. Бога товариші більшовики одмінили, раз і назавжди. Бери, що даю од щедрот своїх по-доброму, і йди собі на своє сідало, бо по-поганому і того тте одержиш…»