Листя землі. Том 2

Нікому досюль не признавався, але було так. Перед тим, як зі світу піти, руки на себе наклавши, покликав батько мене у садок: «Ходи, Якове, зі мною, поможеш кой-що…» А в нього, мабуть, уже й вірьовка намилена була, у кущах лежала. Як вийшли ми в садок, озирнувся йон навколо і каже: «Помочі мені не треба, уже мені ніщо не поможе. А послухай слова мого останнього, бо сильно мені нездоровиться, синку, видать, клімат комісарський не до шмиги мені, я до іншого клімату звик, а перезвикати — не умію, нутро не теє. А за тебе душа болить, бо ти — найболєй кровина моя. Миколай — той пригрівся коло комісарів, руки у кров людську умочив, і вже ніщо його од них не одірве. Дочка — се одрізана гілка, баба є баба. А тобі у сьому кублі, мною звитому, жить-поживать, щоб і далєй рід Дахновців у Пакулі не переводився. Жив я пововчи, се правда, зубами рвав, де тольки можна, але настає час не вовків, а ящірок і вужів, які під нову вдасть підмаскуватися зможуть. Вовки — яни були і будуть, але коло корита, на високих випасах, коло вождів. А на дні жисті — тут самі повзучі виживуть, хто зможе легко шкіру мінять, залежно од моменту, хто на чорне буде казать біле, а на біле — чорне. А казать доведеться, бо сії властителі і промовчать не дадуть, а захочуть, аби усі навколо них збрешені були, як і вони, тади їм спокійніше жируватиметься. Ти болєй новою владою шнурований, на молодість твою яна припала, та й норов у тебе трохи інший, анєй у мене, матчин норов болєй, бабський, а баба — яна до будь-якого мужика прикорениться, так і до влади. Живи лисачком, сильно не висовуйся, бо високе дерево буря першим ламає, але й топтатися по собі не дозволяй, дбай про себе і про дєтву свою, і болєй ні про кого, і виживеш. І житимеш довгенно. Жонку собі підшукай таку, як і ти, аби в одній упряжці увесь вік свій були, а не тягли в різні боки. Матрац мій, коли що зі мною, спали на городі і попіл прикопай. Йон мене довго на світі тримав. Прийду додому натомленнй, приляжу, а піді мною — катеринки та миколки похрускують, сон золотий навівають. Банкам я ніколи не довіряв. І правильно робив, як виявилося, складав у капшука, у матрац зашивав, але не теє складав, не теє зашивав. Тольки золото і вічне, а все інше — сон, який завтра забудеться, сніг торішній, який завтра розтане, водою збіжить. Ось тут, у кисеті, трохи п'ятірочок золотих, царських, бережи до кращих часів, а може — до гірших ще, бо чого-чого, а лихих часів хопить — і для тебе, і для дєтви твоєї…»

А як наклав батько мій, Оверко Дахновець, руки на себе, я золоті п'ятірочки у коробку з-під карамельок склав і замурував той скарб, той спадок батьківський у льохові, цеглиною заклавши. І став я заповіді родителя свого виконувать, сім разів на день шкіру міняючи, згідно з настановами із верхів, згідно з вказівками вождів пролетарських і лінією партійною. Одної заповіді його не виконав я — висунувся сількором, пакульським голосом влади комісарської зробився, і тепер ось тремчу, як листок осики на вітрі. Бо жисть крутий поворот робить, нові комісари із заходу залізною хмарою насуваються, і вже погримує, і вже їхню ходу чуть, ніхто і ніщо їх не спинить. А я у Пакулі — на видноті, ворогів багато нажив, і не усі вони уже на тому світі, і на сім світі трохи їх залишилося…

Хоч міг же я усе тес1, що робив, тихцем робити, і ніхто б досюль не здогадався. Або знали б тольки ті, кому належиться знати, а вони не чекатимуть, поки нові хазяї жнсті прийдуть, першими драла куди-небудь за Урал дадуть. І так я й починав. А тади приїхав до мене газетяр миртовий, із листом моїм в органи. І підбив йон мене квакнуть із пакульського болота на весь район, а хто раз квакне, той і далєй квакатиме. Не вистачило в голові моїй смальцю ящіркою буть, і тольки. Псом, якого нацьковують, врешті-решт я зробився, а пса далеко чуть і видко. А слід було ящіркою на камені жисті нової зачаїтися, підфарбуватися — і переждать, і тепер був би я на коні, а не під конем. Бо вінець природи не людина, як більшовички нас навчають, а — ящірка, тольки яна. У траві ящірка з трави виплетеною окові здається, на камені — з каменю вирізьбленою, на глині — із глини штукарськи виліпленою. А наступиш їй на хвоста, яна і хвоста тобі оддасть, аби тольки далєй жить, а хвіст — новий собі наростить. Отак би й мені жити — горя б нині не знав. Хоч, якщо подумать, нічого доброго не робив я для комісарської влади. В одному лише допомагав комісарам, більшовикам, галіфетчикам — самих себе нищити, їхніми-таки ж руками. Г'ерманець — йон культурний, Європа, я їхнього брата з колишньої війни пам'ятаю, хоч хлапаком був. І полонені австріяки один час у батька вантажниками працювали, я коло них і по-німецьки шпрехать трохи навчився, тепер згодиться. А ще ж германець Гітлером підкований, йон мене зрозуміє і за мене ухопиться, бо на когось же і їм доведеться опиратися в Пакулі. Можна і так повернути, що був я їхньою людиною у комуняцькому лігві. Багатьох більшовичків поміг я більшовичкам-таки ж на той світ відправити або до білих ведмедів, на виучку. Одтуль ніхто з пакульців ще не повернувся і не повернеться, можна буть спокійним, більшовики на сей предмет своє діло знають. Були, звісно, і помилки в моїй роботі, хто їх не має, на куркулів, офіцерню колишню та попів я теж писав, що ж, як каже товариш Сталін, ліс рубають — тріски летять. А що каже товариш Гітлер — теж знатиму, коли до сього дійде, а воно — дійде, уже за Синявськими лісами погримує. Що ж, хто з них у Сибіру і вижив, там і зостанеться, германець — йон до Уралу дійде і далєй не піде, далєй — сніги та морози, а німці холодів не люблять, у них удома — клімати інші, м'якіші, через те германець — і народ культурніший. А жисть, що під більшовиками, що під фашистами, однако влаштована, усі їхні слова, ідеї — піна, і тольки, а закон жисті один: сильним та мудрим — жити, слабим і дурним — капут…