Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Листя землі. Том 2
Листя землі. Том 2 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Листя землі. Том 2

Электронная книга - «Листя землі. Том 2». Краткое содержание книги:

«Листя землі» — це нові книги однойменного роману, що, за визначенням дослідників, став «народною Біблією» українців. В основі книг — долі багатьох поколінь людей рідного письменнику поліського краю, через сприймання яких відтворюється «жорстока мудрість життя живого».
Автор висловлює глибоку вдячність людям, які свого часу надиктували йому або написали спогади про пережите. Без таких спогадів, без пошуків дослідників нашої гіркої минувшини ці книги не були б написані.
«Листя землі» — результат колективної праці народу і письменника.
Художник Олексій Яцун.
1 ... 86 87 88 89 90 91 92 93 94 ... 142
Перейти на страницу:

Уже як сіли обідати, наче одімкнуло вуста йому: «Не питай, Дусько, що було, а питай, що буде. А буде — война…» — «З ким війна? — стрепенулася Дуська. — Мо', таки із Чемберленом?!» їх, малограмотних і не підкованих політично, тепер учителі по десятихатках вечорами збирали і з газет начитували. «Із класовим ворогом куркулем і підкуркульником, вона уже й почалася, нещадна война буде. Тепер мужика остаточно за глитавку ухоплять і дихнуть не дадуть, покуль ноги не протягне, і се уже скоро. Хто смикатиметься, того — на викиштель, до білих ведмедів. А й не смикатимемося, усе викачають, до останньої зернини, і залишать під тином голодній здихоті в очі дивитися». — «Дак ти ж, Якове, уже у галіфеї, сам активіст, із бригадою по дворах ходиш, хто тебе зачепить, мо', ж, побояться чіпать…» — втішала Дуська, і Якова, і себе. А Яків дивився повз неї гострими, як свердлики, очима, прокручував ними дірки в перемичці між днем нинішнім і завтрашнім і геть усе бачив крізь щілину в часі: «Война є война, сьогодні ти стріляєш, а прийде врем'я, що й тебе на приціл візьмуть. На острові ми з тобою, жонко, не проживемо, нема його, острова, у такеє врем'я переворотне. Не один я в селі писати вивчився, будуть такі, що й на мене напишуть. І жодна собака не порятує, навіть тая, що учора за твоїм столом пила і їла. Сяя вдасть ні до кого жалю не має, ні до своїх, ні до чужих, бо для неї сперва — ідея, а вже тади — людина. Уже нащо Нестірко за сюю власть душу ронив, за комунію розпинався і других розпинав, із самим Богом воював, Сатану у свого воза запрягши, а і йому постолики сплели, що мусив світ за очі тікать. Нащо вже Левко Жила заслужений був перед революцією, а яко пса блудного у снігах кулями посікли. Не сьогодні-завтра про колгоспи у Пакулі і скрізь зайдеться, се мені розумні, грамотні люди у Мрині підказали. Щоб знала — першими побіжимо, запише-мося і все в колектив оддамо». — «Та щоб я голодранцям добро своє оддавала! — скипіла Дуська, як узвар у челюстях печі. Осього вже не буде!» — «Не оддаси, то заберуть, і здохнеш на голому полу, або і з хати геть виженуть, — вів своєї Коршак, і притихала Дуська. — Батько з маткою у голову мою трохи лею вклали, дак слухай. Слухатимешся — виживемо, не дамо по собі потоптатися, самі по інших, дурніших, топтатимемося. А тепер мусимо воза нашого сімейного на бідняцьку лінію круто повернуть, щоб нажите нами чужі очі менєй кололо. Але повернуть хитро й мудро, щоб у нову жисть вписатися і голодранцями не стать. Із голоду не здохнуть. Побіжиш, Дусько, до Громницького у сільраду і скажеш, що я застудився сильно, у президіях із начальниками районними засідаючи, бо ще не звиклий на керівних протягах. І що ти днів зо три будеш мене одігрівать та одпоювать, покуль я на ноги зіпнуся…»

Дак чистенно так йон і зробив, як у думках своїх намудрагелив. Як тольки за колгосп зайшлося, першим прибіг і записався. І ніхто його і пальцем не зачепив, ніякий буксир. Хати добренні і хліви як стояли, так і далєй стоять, а з інших — і куреники розтягли, розбурали.

А воронців своїх двох Коршак на пожежню забрав, якою годами завідував, хоч і безпартійний. Наче і в колективі коні, а йон же сам над ними хазяїн. Куди треба йому, туди і їде, що захоче, те й везе. І до самої війни так було.

І земелька коло хати за ним залишилася, мо' соток шістдесят, ще й лужок йон косив, до самої річки, ще попід Страхоліссям орав грядку чималу, бо з лісником Бурсимом вони горілочку попивали, та й у районі у нього свої руки скрізь.

Свиненят своїх йон ще до колгоспу спродав, позбував, Громницький йому бомагу виписав, хоч тади вже строго було. А почали люди ремствувать і пальцями на нього показувать — Коршак на індустріальні обліганки стольки гахнув, що усім і заціпило, у газетах його нахвалюють, начальники по голівці погладжують, а того ж ніхто й не каже, що — не з останнього, не з останнього…

І Дуська його — наче колгоспниця і не колгоспниця, ніхто її у поле ніколи не гнав, бо ж начальників районних, яких у Пакуль уповноважено, годує і поїть, і трохи сама під них не стелиться, а мо1 й було, люди усіляко балакали: Яків на пожежні, а вона занавіски на вікнах засмикує, мовляв, начальники у темряві відпочивать люблять…

Дак хай би уже жирів і пасся, як уміє таким лисачком прожить, не кожному сеє даровано, на сеє теж талант треба од роду мать. Але ж іншим людям продиху не давав, проклятущий, до тюряг і на той світ багатьох, ой багатьох спровадив!

А я так мечтаю собі, що без таких коршаків і сьої власті не було б і близько. Хіба ж самі великі начальники мужика за глитавку хапали і продихнуть не давали? Вони тольки правили, як дячок перед півчею, аби влад голоси тягла, а пісні страшкі, од яких і досюль у людей, старих і молодих, мороз по душах, отакі ж і виспівували. Я так щитаю, що кожен десятий у череді людській із інших дев'ятьох людяк кров і піт вичавлював, як олію, гвинтом державним. Бо не од Бога сяя десятинка череди людської, а — дєтва, послід диявольський. І так вона буде, сяя десятинка дітей Сатани, у нашій череді людяцькій завжди, яка б власть на наші голови не приходила, і завжди вони, хижаки за єством своїм, кровину нашу смоктатимуть, бо вушлі од роду, а ми — дурники покірні, жертва, і тольки. Сеє все не нами придумано, так воно од початку світу ведеться. А мо', я що не теє язиком своїм ляпнув, то звиняйте мені, темнякові…

І три дні не з'являвся на вулиці Коршак, та й у дворі не мельтешив. Хіба до нужника в городі пробіжить, закутавшись щільно. Але в хатах робив він по-чорному, не знаючи спочинку, у сон на кілька годин падаючи, як в ополонку. Давно уже в прихалупці, на задвірках, лежали дошки, обрізані, постругані, для стелі над коморою, що над нею досі гола стріха висіла, батько не встиг настелити. І згорнув Яків солом'яну труху на горищі, в якій од пізньої осені і до Різдва яблука вилежувалися, над світлицею, спальнею та кухнею, віником горище вимів. І тягав він із комори по драбині стрімкій мішки із збіжжям, тихцем купленим восени у навколишніх селах, щоб навесні дорожче втричі продать. І висипав зерно на горищі, розгортаючи, як на черені перед помолом. А зверху стелив він на брусся стін та перекладини дошки, стелив щільно, замазував глиною, щоб порохня між них не сипалася. А як підсихала трохи глина, солом'яною трухою другу стелю засипав, аби все виглядало, як і раніше, аби нічиїх очей друга стеля не намуляла, якщо, на біду, трапляться чужі очі. І жили вони три дні як в облозі, із ворітьми та хвірткою на засувах навіть серед білого дня. Коли ж хто стукався, казала Дуська, що в Якова її якась заразна чихалка і заходити до них не можна. І залишили вони в коморі зерна стільки, що й дно засіків світилося, а все інше між двох стель, над хатами сховали. І лягли вони на третю ніч під ранок, і відсипалися довго, аж худоба ревіти почала, бо витомлені були роботою великою. А уранці сказав Коршак до дружини, задоволений із себе дуже: «Позатягай на горище усіляке начиння хатнє, старе, мотлох різний. Щоб ні в кого, хто туди загляне, і думки дурної про другу стелю не з'явилося. Тепер будемо із хлібом на декілька літ, що б не случилося. Хіба що уже хату розбурять чи спалять, але до такого із нами не дійде». І гляділа Дуська на чоловіка свого лагідними очима, дивуючись мудрості та передбачливості його. А Коршак світився в очах її, наче сонях у сонці: «Я ж згадаю теперечки, що я — активіст, сількор і друга людина в селі, заступник голови, порядком займуся, хтось же мусить лад давати людям дурним, не тямущим політичного моменту…» А була неділя. І зачинився Коршак у світлиці, і аж до вечора, наслинюючи хімічного олівця, папір до властей складав. А назвав він того папера так: «Неблагодійні, соціальне небезпечні елементи села Пакуля, куркулі, підкуркульники та інші злісні вороги радянського ладу». І першим вписав він до того списку Кузьму Терпила, що вітряка вибудував на Круковій горі і тепер мельникував. Хоч і не числився рід Семирозумів ніколи серед багатіїв сільських, але розумаку великого Кузьма із себе вдавав, до жодної із властей ніколи не тулився, а Якова мав за ніщо, одвертався презирливо, коли стежки їхні перехрещувалися. І Уляна Несторка, матір Кузьми, із себе всезнайку корчила, а як переполовинили позаторік за одну нічку темну Дахновцевих курей, ворожити на злодія відмовилася: «Не останнє, Якове, у тебе забрали…» І весь рід Семирозумів підозрілий дуже, високо себе несуть. І написав Коршак біля прізвища Кузьми Терпила: «Політичне не визначився, власник млина, меле хліб куркульському елементу». А другим він вписав Данила Нечая, бо велику обиду носив у собі на організатора і голову пакульської кооперації. Ще як ходили по дворах, збираючи коштовності на індустріалізацію, приглянувся Коршакові ланцюжок золотий, із медальйоном, знайдений ним у скрині Отанашки, панської підстелюхи, трав'янки сільської. І сунув він його непомітно до кишені, аби перед Дуською своєю піднестися. А Данило з порога хати помітив, примусив його, як хлопчика, з кишені дістать той медальйон на золотому ланцюжку і до списку реквізованих коштовностей внести. І написав Яків біля прізвища Данила Нечая: «Приятелював із українським буржуазним націоналістом Гриневичем, нині покараним, брав активну участь у виставах «Просвіти», зрісся із куркульством». А третім уписав Коршак помічника пакульського фінінспектора Степана Вербила, бо той не прислухався до вказівок Михаля Громницького щодо звільнення господарства Якова Дахновця від податків як бідняцького, а постійно чіплявся до нього, вносячи до списків. І вималював Коршак біля прізвища Степана Вербила: «Бойкотував рішуче проведення самообкладання, не припинив випадів супроти товариша Сталіна злісного троцькіста Жили, ліквідованого каральними органами». Бо Вербило і справді був на п'янці у пожежні, коли Левко Жила розпинався за Троцького, але промовчав і чарку з Левком пив. Відтак вписував Коршак багатшеньких, аби не подумали угорі, що він щось проти згаданих першими має особисте, і бідніших, але чіпких, хто не поспішив хліб за державними цінами здати, і тих, що до революції бідняками з бідняків були, а потім, землю одержавши від радянської влади, вуха підняли, обжилися. І розростався список неблагонадійних. Ближче до вечора було уже в ньому кілька десятків прізвищ, але сутеніло і папір закінчувався, а сільрада в неділю зачинена і не було де паперу узять. І підписався Коршак унизу останньої сторінки: СІЛЬКОР ЯКІВ ДАХНОВЕЦЬ. Підписався, жалкуючи, що не усіх вписав, кого хотів. Але утішив себе, що це не останній список такий, війна з класовими ворогами розгоряється і триватиме довго, до повної перемоги соціалізму та комунізму, а може, і далі. І гукнув через причинені двері до Дуськи в кухні, аби і обідати, і вечеряти разом подавала.

1 ... 86 87 88 89 90 91 92 93 94 ... 142
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)