Листя землі. Том 2

А як од'їхав уранні Миколай Дахновець од братеника свого, і не оглянувшись на батькову хату, наче й слід його за ним споришем заріс, на багато годків, аж до війни уже сьої.

А я колися, молодьонкою бувши, трохи з ним піджартовувала на вечорницях, і йон на мене оком давив, тади ж пішов йон у військове училище та й забулося. І вже я давно заміжньою сіала, уже в самої дівки підростали, а кортить мені, де Миколай та що з ним. Дак запитувала я у Якова Дахновця, братеника його, а той мені в очі бреше: «Може, Миколая нашого і в живих досюль нема, повіявся по світах, тепер люд на місці не сидить, і де, і що з ним — нічого не знаю. У нього своя судьба, у мене своя…» Слизький йон людяка був, чіпкенький до жисті, а слизький. Іде назустріч людині, за тридцять сажнів картузика зніме, усміхнеться солодко, уклониться: «Доброго вам здоров'ячка драстуватися!» А тольки промине, усмішечку з нього наче корова язиком злиже, такий злющий із лиця зробиться, плюне услід: «Тьху, стерво! Щоб ти і до ранку не дожив…» Я над дорогою звікувала і не один раз усю сюю комедь із городу свого через тин бачила. І усе кодло у них таке, чіпке і слизьке, хіба що Катерина у материн рід вдалася, не в батьків, дак у неї і жисть якось не склалася.

Про батька їхнього, Оверка Дахновця, як він розбагатів, по-усякому розказують. Ніби ще із садиби панів Журавських йон поцибрив золотка, як палили їх у дев'ятсот шостому годі. А мені матка розказувала такеє. Служив Оверко у пана Чорногора стайничим, коней доглядав і запрягав для пана. Дак їхав одного дня Чорногор на цегельню свою і грошики у капшуку, щоб із людьми розплатитися, віз. А тади ще з робітниками золотими монетами розплачувалися. І якось що той капшук із грішми випав із кишені його, коли пан у бричку, Оверком запряжену, сідав. Приїхав йон на цегельню, до кишені, а капшучка з монетами золотими — нема. Повернувся пан до двору свого, запитує в Оверка: «Чи ти, чоловіче, не бачив тут капшучка із грошима?» Той одразу на коліна упав: «Не брав, паночку, не брав, землю їстиму, що не брав!» Хапає грудку землі і їсть. Побачив такеє пан і повірив. Так у Оверка теє золото і лишилося. Трохи врем'я спливло, уже Оверко у пана не служить, уже йон на коні, уже рундук на причалі купує у єврея Шльоми і два баркаси, уже йон вовсю торгує, хоч учора ще голодранець голодранцем був. Тольки ж що легко у жисті дається, теє все легко і йде од людяки. Не пішло на користь кодлові їхньому золото теє, що не пішло, то не пішло…

Дак якось йон так женився, Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, що ніхто в Пакулі і чарки за ним не нюхнув. У Крутьках, у хаті сестри Дусьчиної, сяку-таку вечірку зробили, уся й свайба. Молодої ближча родня пила і їла, а од молодого — ані душеньки. Тольки інспектор міліції, по-нонішньому — дільничний, Панько Галан. Тож йон і не родак ніякий Якова, а з Коршаком знюхався, бо на двоє сіл наших був, і як приїздив у Пакуль, од Якова і не вилазив. Познєй сей Панько мою родну сестру за себе узяв, під Коршаковим двором на колодках і зазнайомилися, бо через вулицю од Коршаків гніздо наше тади було, і я сеє все знаю. Як одружився Галан із сестрою моєю, до Пакуля перебрався. А се вже розкулачували на повну силу, дак їм оддали хату Отанашки, а саму Отанашку, як підкуркульницю і непевний елемент, кудись далеко відправили. Коли ж німці зайшли, і Отанашка тут як тут, шустреє яно таке було, де не посій, а вродить. І вигнала вона сестру мою із хати своєї, сестра до мене перебралася, а Панько се вже на фронті був. А як червоні вернулися, і йон слідом прихилитався, контужений сильно, Отанашки уже в селі не було і близько, яна німцям у їдальні готувала і повіялася з ними світ за очі, ніхто досюль не знає, і де вона. А хату її дощенту снарядом рознесло, як німці, відступивши, із Дубров по селу пукали. Панько головував у війну і послі, і був йон такий, що аж вогонь з рота за колгосп, тади ото його встрелили крізь вікно конторське, на зібранні правлінському, але хати собі встиг вибудувати. Дак уже сестра моя Параска з дєтвою у тих хатах віку доживає. Отакий був сей Галан, зятьок мій, покійний давно, уже й зірка залізна на постаменті над могилою його геть зіржавіла та упала. І йон єдиний дружкував на весільній вечірці у Коршака. Але сеє так, мимохіть, приверзлося. Тольки почни за жисть нашу пакульську розказувать, то усе чіпляється за думку, як повітиця, і не оддереш. Бо клубок часу колишнього, відкочуючись у минуле, все тугішим стає, і ниток на ньому не меншає, і кінців у тих ниток багато, не знаєш, за який хапатися. Хто бачив, як навивають нитки на воротило верстата ткацького, щоб полотно потім ткать, той мене пойме. Я сказав би ще так: жисть наша — пасьмо лляне, куделя, з якої невидимі руки нитки доль наших тчуть. А чи так сеє, чи не так, хай люди учені, розумаки, нам, простакам, скажуть.