Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Ульріх знову спинився, цього разу на майдані, де впізнав кілька будинків і згадав про громадські сутички й ідейні заворушення, що супроводжували їхнє спорудження. На пам’ять спливли друзі юности; вони всі були його друзями, незалежно від того, знав він їх особисто чи лише їхні імена, були вони його однолітки чи старші від нього, бунтарі, які мріяли давати світові нові речі й нових людей, і незалежно від того, було це тут чи десь в інших місцях, які йому випадало пізнати. Тепер ці будинки стояли, мов добропорядні тіточки в старомодних капелюшках, у надвечірньому світлі, що вже починало бліднути, стояли непримітно й мило-мило, хоч аж ніяк не зворушливо. Так і хотілося всміхнутись. Тим часом ці релікти позбулися будь-яких претензій, але люди, котрі покинули їх, устигли поставати вже професорами, знаменитостями й просто іменами, відомою частиною відомого прогресивного розвитку; вони більш чи менш коротким шляхом перейшли зі стану туманности до стану застиглости, тож коли-небудь історія, описуючи їхнє сторіччя, принагідно повідомить: «У той час тут жили…»
35. Директор Лео Фішель і принцип недостатніх підстав
Цієї миті роздуми Ульріха урвав один його знайомий, який несподівано до нього звернувся. Саме цього дня той знайомий, виходячи вранці з дому, відкрив свою теку і в її бічному відділенні виявив, прикро вражений, циркуляр від графа Ляйнсдорфа, на який уже давно мав, та забув, відповісти, бо його здоровий діловий розум не любив патріотичних акцій, ініційованих високими колами. «Безнадійна справа», — мабуть, мовив тоді той знайомий сам до себе; при людях він такого ніколи не сказав би, боронь Боже, але його пам’ять — так уже влаштована наша пам’ять — утнула з ним злий жарт, пішовши на повідку в першої, емоційної й неофіційної реакції, і, замість дочекатися виваженого рішення, недбало махнула на ту справу рукою. Отож у листі, коли чоловік відкрив його знову, виявилося щось украй йому неприємне, те, чого він першого разу взагалі не помітив: це було, власне, всього-на-всього одне слівце, яке в циркулярі траплялося в різних місцях, але цьому статечному чоловікові з текою в руці воно вартувало кількох хвилин нерішучости перед виходом з дому, і слівце те було «істинний».
Директор Фішель — бо його звали саме так: директор Лео Фішель із Ллойд-банку, а власне, всього-на-всього прокурист зі званням директора; Ульріх міг вважати себе його молодшим товаришем у минулому й у свій останній приїзд був у досить дружніх взаєминах з його донькою Ґердою, але після повернення навідався до неї лише один раз, — отож директор Фішель знав його ясновельможність як чоловіка, що йшов у ногу з часом і змушував свої гроші працювати; ба більше, перебравши вузлики у своїй пам’яті, він «котирував» — є такий діловий термін — графа як особу вельми важливу, адже Ллойд-банк був однією з тих установ, котрим граф Ляйнсдорф доручав вести свої біржові справи. Тим-то Лео Фішель і не міг збагнути, чому так недбало поставився до цього зворушливого запрошення, в якому його ясновельможність закликав обране коло людей бути готовими до великої спільної праці. Сам Лео Фішель увійшов до цього кола, власне, лише завдяки особливим обставинам, про які ми згадаємо далі, і все це й стало причиною того, чому він, щойно вздрівши Ульріха, відразу кинувся до нього; він довідався, що Ульріх пов’язаний з цією справою, до того ж «посідає чільне місце» — що було однією з тих незбагненних чуток, які, однак, нерідко слушно передають правду ще доти, як вона стає правдою, — і тепер спрямував на нього, мов кишеньковий пістолет-дубельтівку, троє запитань: що, власне, той розуміє під «істинною любов’ю до батьківщини», «істинним проґресом» та «істинною Австрією»?