Людина без властивостей. Том I

Директор Лео Фішель із Ллойд-банку, як і всі директори в банках до війни, вірив у прогрес. Як фахівець, у своїй роботі дуже сумлінний, він знав, звичайно, що переконання, на яке зважишся поставити ставку сам, можна мати лише щодо того, на чому справді дуже добре розумієшся; неймовірне поширення видів діяльности в одному місці стає на заваді їхньому виникненню в іншому. Тому сумлінні й роботящі люди не мають таких переконань — крім, хіба що, в дуже вузькій своїй професійній сфері, — від яких вони не відмовилися б, щойно відчувши тиск іззовні; можна навіть сказати, що чинити інакше, ніж вони думають, їм просто велить їхнє сумління. Директор Фішель, приміром, узагалі не уявляв собі, що таке істинна любов до батьківщини й істинна Австрія, а ось щодо істинного проґресу він, навпаки, мав власну думку, й вона, певна річ, відрізнялася від думки графа Ляйнсдорфа; замучений ломбардами та цінними паперами, чи там іще що входило до його обов’язків, не маючи іншого відпочинку, крім як один раз на тиждень крісло в опері, він вірив у загальний проґрес, що мав так чи так нагадувати картину чимдалі більшої прибутковости його банку. Але коли граф Ляйнсдорф, намагаючись показати, нібито й у цьому тямить краще, почав тиснути на сумління Лео Фішеля, той відчув, що «ніколи нічого не знатимеш» (окрім, звісно, ломбардів та цінних паперів), і позаяк однаково нічого не знатимеш, а дати маху, з другого боку, теж не хотілося, то він вирішив поцікавитись — так, між іншим — у свого ґенерального директора, що той про всю цю справу думає.

Та коли він це зробив, ґенеральний директор уже встиг із тієї самої причини перемовитися з головою Державного банку й був цілком у курсі справи. Бо запрошення від графа Ляйнсдорфа одержав не лише ґенеральний директор Ллойд-банку, але й, само собою зрозуміло, голова Державного банку, а Лео Фішель, всього-на-всього завідувач відділу, своїм запрошенням завдячував узагалі просто родинним зв’язкам дружини, що походила з вищої бюрократії й про це ніколи не забувала — ні в своїх світських стосунках, ні вдома, у пересварках з Лео. Тим-то він, розмовляючи зі своїм начальником про паралельну акцію, обмежувався тим, що багатозначно похитував головою, і це означало тепер «велика справа», хоча колись означало б і «безнадійна справа»; таке похитування головою не могло зашкодити за жодних обставин, однак через свою дружину Лео Фішель потішився б, либонь, куди більше, якби справа виявилася таки безнадійною.