Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
Через п'ять годин після смерті Гардінга блідого, аж синього віце-президента Куліджа було приведено до присяги, і він став двадцять дев'ятим президентом США.
Він нікого не замінив в уряді, крім міністра юстиції Догерті.
Він нікого не понизив і не підвищив на посаді, крім Джона Едгара Гувера, якого в двадцять сім років призначив директором Федерального Бюро Розслідувань.
Після того як призначення було затверджено, Кулідж попросив молодого шефа американської контррозвідки в Білий дім і сказав:
— Джон, ви розумієте, що на наступних виборах пашу партію шельмуватимуть ті, хто хоче бачити Америку дестабілізованою. Від вас немало залежить, щоб у країні зберігався спокій. Все те, що сталося з Гардінгом, Догерті й Фоллом, — наслідок змови Комінтерну, хіба не так? У трагедії, що розігралася, видно руку ворога із Східної Європи. Хіба ним так уже й важко пояснити американцям справжні причини трагедії?
Через рік Куліджа переобрали на пост президента США.
Країна, ніби гігантський состав, котилася в прірву.
До того дня, який увійшов в історію як «чорна п'ятниця», лишалося п'ять років, але ті, хто міг бачити й відчувати, бачили й відчували наближення краху, та нічого вдіяти не могли; можновладці не дозволяли говорити про справжні причини кризи, в усьому, як завжди, звинувачували червоних і негрів, Комінтерн і ДПУ.
Обурення народу було неприхованим, Білий дім опинився в стані паралічу і ніяких заходів не вживав, тому Гувер почав таємно збирати досьє на найближче оточення Куліджа: він розумів, що незабаром повинен прийти той, хто наведе порядок.
До зміни караулу він готувався таємно, заздалегідь і з оглядкою.
Джон Гувер тасував імена тих, на кого ставили в Уолл-стріті. Але серед цієї колоди претендентів поки що не було імені Рузвельта.
А коли той прийшов (змінивши Герберта Гувера, який просидів один президентський строк), і назвав кота — котом, і зажадав від ФБР боротьби з організованою злочинністю, а не з міфічною червоною загрозою, Гувер зрозумів: почалося змагання, в якому переможе той, у кого міцніша витримка. Авторитет Рузвельта був такий високий, що про відкриту боротьбу проти нього не могло бути й мови.
Тепер, навесні сорок п'ятого, стало ясно: якщо він і далі буде в Білому домі, то всі ті норми моралі, яким поклонявся Гувер і люди його кола, виявляться девальвованими.
Настав вирішальний час.
Добре поінформована людина набагато менше робить помилок
…Борман мав усі підстави вимагати від Мюллера негайно привезти Штірліца…
Радіограми, зашифровані особливим кодом, який виготував спеціально для Верхньої Австрії секретний відділ НСДАП, читав тільки помічник Бормана: відтоді як у Лінці було депоновано «музей фюрера» — мільярд доларів як-не-як, — всі повідомлення, пов'язані з цим вузлом, писав у Зальцбурзі сам гаулейтер Айгрубер, а приймав їх у Берліні штандартенфюрер Цандер, найдовіреніша людина рейхс-лейтера.
«За непідтвердженими даними, — годину тому повідомив Айгрубер, — люди, близькі до Кальтенбруннера, переправляють і ховають у гірських курортах Альт Аусзеє значну кількість золотих злитків. До того ж вірні члени НСДАП вважають, що саме в зв'язку з цим удалося засікти циклічність передач ворожого радиста, зорієнтованого на Захід. Місцевий підрозділ PCXА ще й досі зволікає з розслідуванням, посилаючись на особливу щодо цієї справи думку, яку начебто має партайгеносе Кальтенбруннер. Більше того, було зафіксовано інтерес непосвячених до тих штолень, де сховано «музей фюрера».
Ця інформація лягла на ту, яку щойно надіслав Борману заступник начальника концтабору по лінії місцевого відділу НСДАП, і не якогось табору, а саме того, де сидів Канаріс.
Він повідомив, що Кальтенбруннер був тут тричі, водив зрадника з собою в ліс, просив заварити для нього справжню каву, був з ним демонстративно люб'язний. Тому заступник начальника — на свій страх і риск — установив апаратуру в тій кімнаті, де «розпивали каву», розшифровувати запису не став, а надіслав його в рейхсканцелярію з нарочним, у пакеті з сургучними печатками.
Борман прослухав запис розмови Кальтенбруннера з Канарісом не без інтересу. Нічого особливо тривожного в діалозі хитрого лиса й простодушного костолома з університетською освітою не було, але один пасаж примусив Бормана задуматись.
Коли Канаріс запитав, як собі уявляє майбутню роботу Кальтенбруннер, той з дивним смішком відповів: «А ви думаєте, що робота взагалі можлива? Я мрію лише про те, щоб здобути одне право: жити».