Наказано вижити

«Штірліц допоміг мені своєю поведінкою, — подумав Мюллер. — Він полегшив моє завдання. Я витягну його з-під трибуналу — а він може попасти під трибунал з жару, з полум'я, — і питання про Швейцарію відпаде саме по собі. Він почне метатися — мені тільки цього й треба, після метання він прийде до мене й виконуватиме всі ті умови гри, які я йому продиктую, — взамін за врятування».

Мюллер перебіг текст звинувачувального висновку, підписаного маленьким чоловічком Вернером Шріпсом і двома поліцейськими, що дали показання як свідки, попросив покликати інспекторів до кімнати й сказав:

— Усього того, про що ви тут написали, — не було. Ясно?

— Так, — тихо відповіли обидва інспектори, які приїжджали по Штірліца.

Мюллер звернувся до куцого Шріпса.

— Це було, — відповів той. — Я ніколи не відмовлюсь від своїх слів, групенфюрер.

Мюллер підвівся і, виходячи з кімнати, коротко кинув:

— Завтра о сьомій годині ранку будьте в приймальні PCXА.

…Через дві години Штірліца привели в кабінет Мюллера, той спитав:

— Поясніть — навіщо все це?

— Хотілося спати, — відповів Штірліц.

Мюллер потер обличчя м'ясистою п'ятірнею, похитав головою:

— А що? Це теж пояснення…

— Я стомився, груиенфюрер, я стомився від гри, в яку мене втягнуто, якої я не розумію, хоч як хочу зрозуміти, і, мабуть, не зрозумію до самого кінця.

— Добре, що в поліції ви не залишили пальців. На кухні, біля нещасного Ганса, є один відбиток не на вашу користь, хоч я допускаю, що ви не мали відношення до трагедії… Чому Шелленберг порушив умови гри? Навіщо він прибрав мого хлопця?

— Він не порушував. Це йому невигідно.

— А кому вигідно?

— Тому, хто не хоче пускати мене в Швейцарію, групенфюрер.

Мюллер знову відчув страх від того, як його вичисляв Штірліц, тому відповів нападаючи:

— Якого біса ви ображали отого куцого?! Навіщо?! Я викликав його сюди на сьому ранку! Ось, читайте його рапорт і звинувачувальний висновок! І подумайте про закони воєнного часу… Читайте, читайте! Про відбитки там є теж! Якщо я зможу вас відмити — відмию! А не зможу — нарікайте самі на себе!

«Головне — тримати його при собі, — думав Мюллер, — спостерігаючи паси, яких він уживатиме; готувати фінал; стеження за ним поставлено так, що він не втече, хоч яка в нього премудра голова; він — моя карта, і я зіграю цю карту єдино можливим способом…»

Різко й страшно задзвонив телефон: тепер у Мюллера стояв апарат прямого зв'язку зі ставкою:

— Мюллер!

— Це Борман. — Голос рейхслейтера був, як завжди, рівний, без усяких емоцій. — Мені негайно потрібен… той офіцер… я забув його прізвище… Привезіть його до мене…

— Кого ви маєте на увазі? — знову лякаючись чогось, запитав Мюллер.

— Того, який їздив на Захід.

— Шті…

— Так, — перебив Борман. — Я чекаю.