Убік

— Прошу, містере Чип, — сказав аптекар, відчинивши двері. — Час іти додому. Вона помилилася, еге ж? І ти більше ніколи її не побачиш, бо вона вже надто далеко зайшла на шляху до переродження. Вона вже не думає ані про тебе, ані про мене, ані про Ранситера. Зараз Елла бачить лише різнобарвне світло: тьмяно-червоне, а після цього, мабуть, яскраво-оранжеве...

— У мене в руках — балончик, — повторив Джо.

— Ні. Мені дуже шкода, містере Чип. Справді. Але це не так.

Джо поставив картонну упаковку на найближчий прилавок. Він із гідністю розвернувся і повільно закрокував через аптеку до вхідних дверей, які притримував для нього фармацевт. Жоден не промовив ані слова, аж поки Джо нарешті не вийшов з аптеки на нічну вулицю.

Аптекар також вийшов слідом за ним. Він нахилився і замкнув двері.

— Мабуть, — сказав Джо, — я поскаржуся виробнику на... — він замовк. Якась сила стискала його горло. Він не міг ані дихати, ані розмовляти. Потім на якусь мить йому полегшало. — На вашу регресовану аптеку, — закінчив він.

— Добраніч, — сказав аптекар. Він трохи затримався й ще раз пильно поглянув на Джо у вечірніх сутінках. Потім, стенувши плечима, рушив геть.

Ліворуч Джо розгледів невиразні обриси лави, на якій люди чекали на трамвай. Він спромігся доплентатись до неї і всістися. Інші люди — їх було двоє чи троє — відсахнулися від нього чи то від огиди, а чи для того, щоби звільнити йому місце. Джо не знав чому саме, але йому було байдуже. Відчував лише опору, яку дарувала лава під ним, послаблення величезного тягаря всередині власного тіла. «Ще кілька хвилин, — сказав Джо подумки. — Якщо я не помиляюся. Господи, через що мені доводиться проходити. Вже вдруге.

Зрештою, ми намагалися, — думав він, дивлячись на жовті мерехтливі вогники й неонові вивіски, на потік машин, що котився в обох напрямках у нього перед очима. — Ранситер відбивався з усіх сил. Елла дуже довго дряпа- лася, кусалася й хитрувала. А я, хай йому грець, майже повернув банці бальзаму „Убік“ для печінки і нирок її теперішню форму. Мені це майже вдалося». Розуміння цього давало певне полегшення, усвідомлення його власної великої сили. Його фінальної трансцендентальної спроби.

Скрегочучи гальмами, перед лавою зупинилася велетенська гуркітлива туша трамвая. Ті кілька людей, що сиділи біля Джо, підвелися і заквапилися увійти до трамваю через задні двері.

— Агов, містере, — закричав кондуктор до Джо. — То ви сідатимете чи ні?

Джо не відповів. Кондуктор зачекав трохи, а тоді смикнув за шнур, подаючи сигнал. Трамвай з гуркотом рушив. Він все більше віддалявся, і врешті зник з очей Джо. «Нехай щастить, — подумки сказав той, прислухаючись до згасаючого стугоніння трамвайних коліс.— І прощавайте».

Він відхилився на спинку, заплющив очі.

— Перепрошую.— У темряві над ним схилилася дівчина у жакеті з синтетичного страусового пір’я. Джо підвів погляд, миттєво прийшовши до тями від несподіванки. — Містере Чип? — запитала вона. Гарненька й струнка, одягнена у капелюх, рукавички, костюм і черевики на високих підборах. Вона тримала щось у руці, Джо помітив обриси схожого на упаковку предмета. — Ви з Нью-Йорка? З «Ранситер і компаньйони»? Не хочу віддати цю річ не тій людині.