Убік

— Гаразд. Якщо ти наполягаєш. Немає причин цього не зробити. Це кінець, еге ж? Хочу сказати, що вони вже всі мертві, лишилися тільки ми з тобою, і за кілька годин дія «Убіка» закінчиться. І ти більше ніде його не знайдеш. Тому лишуся тільки я. — Прийнявши рішення, Денні натиснув на кнопку пульверизатора. Його одразу ж огорнула мерехтлива, пульсуюча хмара, сповнена часточок металічного світла, що невиразно витанцьовували довкола. Дон Денні зник за сяйливою рухливою пеленою.

Лікар Тейлор зацікавлено повернув голову, відволікшись від вимірювання тиску. Вони з Джо спостерігали як конденсувалася пара: зараз на килимі вже вилискували калюжі, і рідина спускалася яскравими патьоками по стіні за спиною Денні.

Хмара, яка його щойно огортала, випарувалася.

Людиною, що стояла посеред паруючої плями від «Убіка», яким просочився старий вицвілий килим, був не Дон Денні.

Це був хлопчик-підліток, хворобливо-худорлявий, із незвичними, схожими на чорні ґудзики очима, над якими нависли кошлаті брови. Він був одягнений у старомодний костюм: білу сорочку з матеріалу, що швидко висихає, джинси та шкіряні черевики-човники без шнурків. Одяг середини сторіччя. На його видовженому обличчі Джо побачив посмішку, але вона була потворною — вишкірена складка, що майже переходила у презирливу гримасу. Жодна риса його обличчя не пасувала до іншої. У вухах було забагато завитків, тож вони не гармоніювали з хітиновими очима. Пряме волосся не підходило до переплетених кучерявих настовбурчених брів. «А ніс, — міркував Джо, — надто тонкий, надто гострий і надто довгий». Навіть підборіддя здавалось, не відповідає решті обличчя. В ньому була глибока западина, тріщина, що, вочевидь, проникала глибоко в кістку... «Немов у ту мить творець цієї істоти наніс удар, аби її знищити, — подумав Джо. — Але фізичний матеріал, базова субстанція була надто щільною — хлопчик не тріснув і не розколовся навпіл. Він і далі виклично існував всупереч навіть тій силі, яка його породила. Він глумився з усього на світі і з неї також».

— Хто ти? — запитав Джо.

Хлопець заламав пальці, очевидно захищаючись цим рухом від заїкання.

— Інколи я називаю себе Метом, а часом — Біллем, — відповів той. — Але здебільшого я Джорі. Так мене звати насправді. — Коли він відкривав рота, було видно його сірі стерті зуби. І закладений язик.

Помовчавши, Джо запитав:

— Де Денні? Він ніколи не заходив у цю кімнату, так?

«Він мертвий, — подумав Чип, — як і решта».

— Я вже давно з’їв Денні, — сказав Джорі. — Ще на початку, перш ніж вони прилетіли сюди з Нью-Йорка. Спершу я з’їв Венді Райт. Денні був другим.

Що означає твоє «з’їв»? — запитав Джо. «Невже буквально?» — подумав він і відчув, як всередині прокотилася хвиля огиди: бридкий фізичний відрух, що пронизав його так, немов тіло Джо, зіщулившись, прагнуло зникнути повністю. Однак йому здебільшого вдалося це приховати.