Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
На 16 лютого Комарівка була повністю очищена радянськими військами.
Перед проривом в оточенні було 2150 поранених і хворих, у тому числі 1450 лежачих і сидячих, 700 ходячих. Лежачі і сидячі залишились у Шендерівці, на них поширювались положення Гаазької конференції. З пораненими залишились 4 офіцери-санітари і 12 санітарів з поховальних команд, про що є архівні свідчення. Про те, що в школі Шендерівки знаходились поранені, є підтвердження командира 2 танкової роти СС 5 танкової дивізії СС «Вікінг» Віллі Гайне від 14 лютого 1993 року: «Я відвідав тоді поранених з нашої роти в школі Шендерівки. Там ситуація особливо розпачлива». 17-18 лютого разом з воїнами бригади він прорвався з оточення із Шендерівки через Лисянку. Під час битви, з 26 січня по 18 лютого, вів щоденник, друковану копію якого передав Заповіднику. Під час приїзду в Україну у 1993 році Гайне побував у селі Білозір’ї, де зустрівся зі старими мешканцями села, в яких він був на постої у грудні 1943 року.
Стосовно вивезення з Шендерівки поранених є також дані про те, що транспортуванням поранених танкової дивізії СС «Вікінг» у Шендерівці займався дивізійний лікар доктор Тоон. Група із поранених у 140 осіб під командуванням гауптштурмфюрера СС Ісельштейна розташовувалась на гусеничних машинах дивізії, сотні важкопоранених — на підводах. Цю колону прикривала бойова група Дорра і група полку СС «Германія». Незважаючи на затори, вогонь радянської артилерії, танкові атаки, все відбувалось за встановленим порядком.
За Дугласом Нешом, розташування військ на 16 лютого було наступним: частини 11 армійського корпусу — центр Шендерівки; частини 42 армійського корпусу — у західній частині Шендерівки; на південному сході від Шендерівки — 57 піхотна дивізія; на північний схід від Шендерівки — 88 піхотна дивізія; 72 піхотна дивізія — на захід від Шендерівки; частини 5 танкової дивізії СС «Вікінг» і штурмова мотобригада СС «Валлонія» — північна частина Нової Буди; частини 5 танкової дивізії СС «Вікінг» — на північному сході від Комарівки; частини корпусної групи Б — на сході від Хильок.
Всього, за донесеннями 11 армійського корпусу, перед проривом в оточенні було близько 45 тисяч осіб. Зокрема, у 72 піхотній дивізії було 4000 осіб; у корпусній групі Б — 7432 (на відпочинку було 1597 солдатів); у 5 танковій дивізії СС «Вікінг» — 11500. У корпусній групі Б було відпускників — 2 офіцери, 199 унтер-офіцерів в Умані, 587 — у Новоархангельську, 809 — у Новоукраїнці. Всього 1597 осіб.
За архівними документами, у тому числі корпусної групи Б, прорив був назначений на 16 лютого о 23 годині. Командування групою прориву було покладене на командира 112 дивізійної групи Фібіга, якому були підпорядковані 258 полкова група, 110 полкова група, 112 польовий батальйон, 112 саперний батальйон, 112 протитанковий дивізіон, хоч загальне керівництво здійснював генерал артилерії Штеммерман.
16 лютого о 23 годині група Штеммермана вийшла на лінію Хильки — улоговина північніше Комарівки до Журжинець у південному напрямку. Девіз: «Вихід за будь-яку ціну».
Незадовго до виступу знову виникла кризова ситуація. У стик 57 і 88 піхотних дивізій прорвались радянські танки, що рухались на південний захід. Негайно було нанесено контрудар невеликим танковим підрозділом дивізії СС «Вікінг», противник був відкинутий, положення відновлене.
Леон Дегрелль описав цю ситуацію так: «Штурмова бригада „Валлонія“ отримала наказ на світанку знаходитись в авангарді. Рятування чи знищення. Крізь фантастичну плутанину, що була викликана появою серед тисячі німецьких машин радянських танків, ми швидко просувались на південний захід. За нами — заглушливий гуркіт. Шендерівка трималась не більше години. Росіяни вже пройшли село. Їх танки вирушили в рішучу атаку. Німецькі танки були принесені в жертву».
Повідомлення 57 піхотної дивізії звучить набагато стриманіше: «16 лютого вранці російські танки увірвались у смугу руху 57 і 88 піхотних дивізій. Прорив блокований». Перед проривом у 57 піхотній дивізії було 86 офіцерів, 603 унтер-офіцери, 2845 солдатів (всього — 3534).
16 лютого, увечері, дивізії прориву в районі Хильки і на південній околиці Шендерівки, яку називали «воротами в пекло», готувались до кидка на висоту 239,0. Все йшло за планом. В авангарді — підсилений розвідвзвод СС 5 танкової дивізії СС «Вікінг» оберштурмфюрера СС Генріха Дебуса. Він мав просунутись до мети: північніше Комарівки, зайнятої ворогом. За ним слідувала бойова група полку СС «Вестланд» під командуванням штурмбаннфюрера СС Вальтера Шмідта. Північніше до Нової Буди підтягнулась мотобригада СС «Валлонія» гаупт-штурмфюрера СС Дегрелля. У напрямку Почапинець для прикриття «котла» з півдня — бойова група «Германія», під командуванням оберштурмбаннфюрера СС Фріца Брата. Використовуючи лише засоби ближнього бою, гренадери «Германії» знищили 24 радянських танки і, жорстоко воюючи, попередили розчленування «котла».
Готуючись до прориву, командування оточеного угруповання розробило лінію виходу із оточення: Журжинці, висота 239,0, Почапинці, 1 кілометр південно-західніше висоти 239,0, а також були визначені лінії прориву: голуба, зелена, чорна, червона. Для прориву були сформовані групи: лівобічна колона у складі 5 танкової дивізії СС «Вікінг», за якою рухалась 57 піхотна дивізія, вела прорив через північну частину околиці Комарівки, обігнувши зі сходу Почапинці у напрямку висоти 222,5; правобічна колона вела прорив із району села Хильки, минаючи висоту 234,1, повертаючи ліворуч на маршрут правобічної колони, до її складу входили корпусна група Б (у складі дивізійних груп 112, 255, 332 піхотних дивізій), за нею рухалась 88 піхотна дивізія з дивізійною групою 323 піхотної дивізії; центральна колона, де була 72 піхота дивізія, формувалася між Комарівкою і Хильками, йшла в напрямку висоти 239,0, однак на рівні висоти 234,1 повернула ліворуч, йдучи маршрутом лівобічної колони; в ар’єргарді на чолі з Штеммерманом був мотополк СС «Германія» і мотобригада СС «Валлонія».
Лінію оборони о 6 годині 15 хвилин прорвала 57 піхотна дивізія (676, 199, 217 піхотні полки, 157 артполк) з 88 піхотною дивізією. На виході 57 піхотна дивізія йшла разом з 5 танковою дивізією СС «Вікінг» північніше Хильок.
Основна маса 72 (105, 266, 127 піхотні полки) піхотної дивізії сконцентрувалась перед дорогою Журжинці — Почапинці. Дивізія мала 805 поранених (523 ходячих, 220 сидячих і 62 лежачих). 72 піхотна дивізія йшла за 5 танковою дивізією СС «Вікінг» і змішалася з нею. Це вкрай ускладнило керівництво з’єднаннями. Під час маршу із балки з’явилися 14 танків Т-34 і почали «прасувати» колону поранених. Доктору Тоону вдалося врятувати декілька десятків машин з пораненими. Їм навіть пощастило пізніше перейти річку. Однак уникнути паніки не вдалося.
Командир 5 танкової дивізії СС «Вікінг» Гілле і його штаб з основною масою дивізії пробивались до Гнилого Тікича. Дивізія прорвалась крізь заслін радянських військ, відбиваючи атаки піхоти і кавалерії, незважаючи на вогонь танків. Вже було видно західний берег неширокої річки. Але біля річки вони не знайшли ні бойової охорони, ні переправи, лише фланговий вогонь радянських солдатів. Перші машини дивізії відчайдушно кидалися в потік річки. Багато хто досяг рятівного західного берега, але багато і потонуло в бурхливій річці. Вихід танкістів з оточення описав Пауль Карель у книзі «Випалена земля»: «І настільки видно попереду — ні моста, ні переправи! Міст 1 танкової дивізії і тимчасова переправа, побудовані 37 саперним батальйоном із Йени під прикриттям гренадерів дивізії „Адольф Гітлер“, знаходились за два з половиною кілометра північніше. 2500 метрів! Але ніхто про це не знав. І у всіх було одне бажання: швидше через річку, на протилежний бік, куди не доберуться радянські танки.