Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Все ще сподіваючись на деблокування, командування оточеного угруповання вірило радіограмам Головного командування 8 армії, яке, між іншим, повідомило генералу артилерії Штеммерману від імені начштабу Шпейделя наступне: «Брайт передовими частинами Лисянка. Форманн просування із плацдарму Єрки напрямку Звенигородка. Яке становище там? Всього доброго до вирішального успіху. Шпейдель».

До вирішального успіху було, однак, ще далеко. Фельдмаршал фон Манштейн робив все можливе, щоб відкрити «котел» ззовні.

Направлена 6 армією 24 танкова дивізія ще з 3 лютого знаходилась у районі Єрки, готуючись до наступу. Їй довелось пробиватись 300 кілометрів на північ по бездоріжжю, щоб встигнути до початку атаки. Могутність дивізії дозволяла розгромити радянські танкові корпуси і провести за собою дивізії 47 танкового корпусу. Однак незрозумілі накази Ставки фюрера повернули 24 танкову дивізію 6 армії. 47 танковий корпус, якого з надією чекали в «котлі», втратив свою найсильнішу частину і був приречений на бездіяльність. 11 танкова дивізія, що прийшла з великим запізненням на зміну 24 танковій дивізії, не справилась з наміченим проривом на Звенигородку.

З танковий корпус, який мав наступати із заходу, прибув своєчасно. До нього входили відмінні, боєздатні частини. 16 і 17 танкові дивізії, 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“» і наступаюча за ними 1 танкова дивізії були оперативними з’єднаннями, що мали великий бойовий досвід довготривалого радянського походу. В їх складі знаходились досить сильні танкові частини, наприклад, важкий танковий полк Бека з 34 «Тиграми» і 47 «Пантерами». Це була колосальна бойова сила, яка, на думку оточеного німецького командування, могла повністю справитись з могутнім противником. Однак Головне командування Сухопутних військ вимагало наступати спочатку на північ замість прямого удару на схід. Командування хотіло замість прориву «котла» безпосередньо на заході охопити ворога на півночі і на західному фланзі, деблокуючи цим «котел», і водночас домогтись оперативного результату. Після перших успіхів операція провалилась.

Ще до 15 лютого Штеммерман вживав у «котлі» всі можливі заходи з метою просування своїх з’єднань якнайдалі на захід. Необхідно було атакувати частини Червоної армії. Вихідний пункт наміченого прориву — село Шендерівка — було взяте полком СС «Германія» ще 11 лютого.

До 15 лютого замкнута лінія оточення на корсунському виступі проходила: західна околиця Корсуня, Листвина, західна околиця Туркенців, південна частина Таращі, схід Шендерівки, центр Нової Буди, південна околиця Комарівки, східна околиця Хильок, східна околиця Скрипчинець, західна околиця Стеблева, східна окраїна Виграєва, східна окраїна Сидорівки.

15 лютого військами Червоної армії було звільнено Стеблів. Для проведення наступу, що дав би можливість вивести частини з оточення, німецьке командування вирішило розділити війська на 3 групи: праворуч — частини корпусної групи Б; посередині — 72 піхотна дивізія; ліворуч — дивізія СС «Вікінг», 57 і 88 піхотні дивізії під керівництвом Штеммермана, що утворювали ар’єргард.

Командуючий в «котлі» генерал артилерії Штеммерман, безсумнівно, планував операцію зі сподіваннями зустрічі з З танковим корпусом на підвищеннях під Журжинцями. Однак нічого подібного не трапилось. Ця фатальна помилка привела в наступні дні до катастрофи.

Того ж дня, 15 лютого, 105 піхотним полком 72 піхотної дивізії під командуванням майора Кюстнера декількома годинами пізніше була атакована Нова Буда. Ретельно спланований і енергійно здійснений нічний наступ був вдалим. Штурмова мотобригада СС «Валлонія», що йшла позаду, змінила 72 піхотну дивізію й успішно відбивала жорстокі контратаки противника до початку прориву. Тут загинув командир бельгійської бригади Люсьєн Ліпперт.

За радянськими даними, 15 лютого штаб 11 армійського корпусу знищив у Шендерівці все своє майно і документи. Літаки припинили скидати вантажі.

У ніч з 15 на 16 лютого 105, 124 піхотні полки 72 піхотної дивізії, підсилені однією 88-мм артбатареєю, 75-мм батареєю і мінбатареєю, 5 важкими самохідно-артилерійськими установками «Фердинанд», 24 танками Pz-III обороняли північну частину Комарівки, північну частину Нової Буди. Разом з 72 піхотною дивізією оборону тримала штурмова мотобригада СС «Валлонія». У другому ешелоні на рубежі південної частини Шендерівки, відміток 223,2, 201,4 оборону тримали мотополки СС «Германія» і «Вестланд» 5 танкової дивізії СС «Вікінг».

У Шендерівці, за радянськими даними, на 16 лютого згромадилось до 200 автомашин з пораненими і штаби дивізій.

Командування 8 армії направило радіограму генералу артилерії Штеммерману в «котел»: «Бойові можливості 3 танкового корпусу обмежені. Група Штеммермана власними силами проривається під Журжинці, висота 239,0. З’єднання з 3 танковим корпусом. Шпейдель». Однак на радіограмі не вистачало візи Головного командування Сухопутних військ. Тоді фельдмаршал Манштейн з власної ініціативи 16 лютого о 15 годині передав Штеммерману: «Пароль — Свобода. Мета — Лисянка». Фельдмаршал скористався паролем із наказу генерал-лейтенанта Т. Ліба по 42 армійському корпусу, що був виданий 15 лютого о 20 годині військам у Шендерівці. Цей лаконічний наказ фельдмаршала остаточно ліквідував фортецю на Дніпрі, яка, за уявленням Гітлера, мала стати плацдармом для захвату всього Правобережжя. Наказ Манштейна вказував оточеним напрямок прориву — на Лисянку. Однак для переходу 50 тисяч осіб, за німецькими даними, тут нічого не було підготовлено. Від сторони, що деблокує, цього не можна було і вимагати. Вона виконала свій важкий обов’язок і побудувала допоміжні переправи за гострого недопостачання матеріалами. Частини оточених військ зосередились перед річкою Гнилий Тікич. За ними — радянські війська, на флангах — радянські танки, попереду — бурхлива річка. Паніка серед з’юрмлених була неминучою.