Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Із проблемою нерівності тісно пов'язана проблема соціально-економічної мобільності, тобто ймовірності того, що будь-який американець зможе подолати економічну нерівність і розбагатіти. Жителі Америки більше за громадян інших країн вірять у те, що їхня країна є меритократією, де люди отримують винагороду відповідно до своїх здібностей. Цей принцип символізується фразою «із грязі в князі», тобто ми переконані, що бідний іммігрант, який прибуває до нашої країни в лахмітті й живе у злиднях, зможе розбагатіти завдяки своїм здібностям і наполегливій праці. Та чи відповідає дійсності цей засадничий принцип, у який ми так віримо?
Один зі способів, за допомогою якого соціологи випробовували цей «символ віри», полягає у порівнянні в різних країнах коефіцієнтів кореляції між доходами дорослих людей та доходами їхніх батьків (або оцінками доходів людей їхнього покоління). Коефіцієнт кореляції 1,0 означатиме, що відносні доходи батьків і їхніх дорослих дітей ідеально корелюються: всі люди з високими доходами є дітьми заможних батьків, всі люди з низькими доходами — дітьми незаможних батьків, діти з незаможних родин не мають жодного шансу отримувати високі доходи, тобто соціально-економічна мобільність дорівнює нулю. І навпаки, якщо коефіцієнт кореляції дорівнюватиме нулю, то це означатиме, що діти незаможних батьків мають такий само високий шанс отримувати високі доходи, як і діти заможних батьків, отже, соціально-економічна мобільність у країні висока.
Визначення цього коефіцієнта дало змогу дійти висновку, що у Сполучених Штатах соціально-економічна мобільність нижча, а кореляція доходів між поколіннями всередині родини вища, ніж в інших великих демократичних країнах. Наприклад, 42 % американців, чиї батьки належать до найбідніших 20 % свого покоління, також опиняються серед найбідніших 20 % представників їхнього покоління, тоді як лише 8 % дітей цих найбідніших батьків втілюють принцип «із грязі в князі» й потрапляють до 20 % найбагатших людей. Відповідні дані скандинавських країн такі: 26 % (порівняно з американськими 42 %) і 13 % (що відповідає американським 8 %).
На жаль, ця проблема з часом загострюється: впродовж останніх десятиліть економічна нерівність у Сполучених Штатах зростала, а соціально-економічна мобільність падала. Американські уряди всіх рівнів зазнають дедалі більшого впливу з боку людей заможних і тому приймають законодавство (на кшталт правил реєстрації виборців та закону про оподаткування), яке сприяє багатіям і полегшує перемогу їхніх представників на виборах, а в підсумку американські уряди всіх рівнів зазнають іще більшого впливу з боку багатіїв, а це призводить... і так далі й тому подібне по спіралі. Може, хтось сприйме мої слова як невдалий жарт, але це — реальність сьогоднішньої Америки.
Словом, наша американська віра у можливість потрапити з нижчих прошарків до найвищих — це міф. Цей шлях у Сполучених Штатах важчий, аніж у решті великих демократичних країн. Достовірне пояснення полягає в тому, що багатші американські батьки зазвичай мають кращу освіту, вкладають більше грошей в освіту власних дітей і забезпечують їх більш корисними кар'єрними зв'язками, ніж незаможні. Скажімо, діти заможних батьків мають у десять разів більше шансів отримати вищу освіту, ніж діти бідняків. Як писали Річард Рівз та Ізабель Сохілл: «Будьте уважними, вибираючи собі батьків!»
А тепер повернімося до запитання, яке я поставив на початку обговорення теми нерівності: що означає висока нерівність? Так, це важка моральна проблема, так, доля тих, хто став чи народився бідним, досить сумна, — то й що з того? Чи є нерівність взагалі економічною та безпековою проблемою для Сполучених Штатів? Чи є якась шкода заможним американцям від того, що вони живуть в оточенні незаможних співвітчизників?
Коли я ставлю оце егоїстичне запитання про шкоду, мене гризе сумління. Хіба ж однієї моральної проблеми не достатньо для того, щоб занепокоїтися таким явищем, як нерівність? Але жорстока реальність полягає в тому, що люди керуються не лише моральними міркуваннями, а й егоїстичними інтересами. Багато заможних американців приділяли більше б уваги нерівності, якби усвідомлювали, що вона стосується їх безпосередньо.
Ми з дружиною отримали персональну відповідь на запитання «То й що з того?» 29 квітня 1992 року в чиказькому готелі, де ми зупинилися, коли прибули на конференцію літаком із Лос-Анджелеса, залишивши дітей на цей час удома з нянею. Друзі, яких ми зустріли в фойє, сказали нам: «Поверніться до свого номера й увімкніть телевізор. Вам навряд чи сподобається те, що ви побачите». Ми так і зробили: увімкнули телевізор і побачили безладний бунт, пограбування, пожежі та вбивства (то був так званий бунт Родні Кінга), який спалахнув у районах проживання бідних національних меншин у Лос-Анджелесі і тепер котився вулицями, поширюючись на інші райони міста (фото 10.1). За нашими підрахунками, в цей час діти мали бути в авто разом із нянею, яка забрала їх зі школи. Ми провели тривожні дві години, допоки вона не зателефонувала нам і не повідомила, що благополучно добралася з дітьми додому. Все, що змогла зробити поліція Лос-Анджелеса, яка значно поступалася за кількістю бунтівникам, захищаючи від них заможні райони, — це перекрити жовтими поліцейськими стрічками основні вулиці міста.
Під час цього конкретного заворушення його учасники не вчиняли нападів на багатші райони, як не робили цього і в 1965 році під час так званого бунту Вотса. (Як бунт Родні Кінга, так і бунт Вотса були заворушеннями, спричиненими расовою дискримінацією, що призводила до економічної нерівності та почуття безвиході.) Але можна не сумніватися, що в майбутньому ми ще станемо свідками подібних бунтів у Лос-Анджелесі та інших великих містах Сполучених Штатів. Зростання нерівності, подальша расова дискримінація та зменшення соціальної мобільності підштовхнуть незаможних американців до висновку, що переважна більшість їхніх дітей має обмаль шансів отримувати високі доходи в майбутньому або хоч трохи покращити свій економічний статус. В осяжному майбутньому США доведеться пережити ще не один міський бунт, у якому жовтих стрічок поліції буде вже недостатньо, щоб завадити заколотникам вимістити свій гнів на багатих американцях. І тоді багато заможних американців отримають персональну відповідь на запитання: «А чи є якась шкода заможним американцям від того, що вони живуть в оточенні незаможних співвітчизників?» Відповідь ця буде такою: так, є, бо це змушує їх почуватися вразливими й незахищеними в особистому плані.
Навіть ті багачі, які живуть на безпечній відстані від бунтівників, також отримають іще одну відповідь на запитання «І що з того?» — вона менше стосуватиметься насилля, але однаково матиме потужний вплив на їхні гаманці та стиль життя. Ця відповідь стосується останньої з тих чотирьох проблем, які, на мій погляд, стоять перед Сполученими Штатами, а саме економічних наслідків від зменшення інвестицій Америки в наш людський капітал та інші громадські ресурси. І ці наслідки відчують усі американці — як бідні, так і багаті.
Необхідність інвестування у чиєсь майбутнє — чи то окремого індивіда, чи всієї країни — не викликає сумнівів. Якщо нинішній багатій просто сидить на своїх грошах і нікуди їх не вкладає або вкладає нерозважливо, то бути багатим йому лишилося недовго. Чи дійсно у Сполучених Штатах існує проблема, пов'язана із браком інвестицій у майбутнє?
Хтось поквапиться відповісти: звісно, ні! Багато людей вважають, що приватні інвестиції в США є великими, сміливими, креативними та надзвичайно прибутковими. Що в Сполучених Штатах, на відміну від інших країн, отримати фінансування на започаткування нового бізнесу та випробовування комерційного потенціалу тієї чи іншої ідеї — справа відносно легка. І в підсумку з'являються такі компанії, як «Майкрософт», «Фейсбук», «ПейПел», «Гугл», «Юбер» та багато інших, що були започатковані лише недавно, але вже встигли перетворитися на міжнародних гігантів. Завдяки своїм друзям із бізнесових структур, пов'язаних з венчурним капіталом, я мав можливість дізнатися, завдяки чому приватні інвестиції в Америці є такими успішними. Фонди венчурного капіталу збирають мільйони (чи навіть сотні мільйонів) доларів, які потім інвестують у численні нові підприємства. Більшість таких нових підприємств прогорять, але одному чи жменьці з них вдасться досягти справжнього успіху, що принесе великі прибутки початковим інвесторам. Ідеї, в які мої друзі — венчурні капіталісти роблять сміливі й ризиковані інвестиції, включають не лише різновиди вже відомих фінансових технологій, а й задуми далекосяжні та дуже ризиковані. Легкість отримання приватних інвестицій на відкриття підприємства є основною причиною світового панування Сполучених Штатів у сфері новостворюваних підприємств.