Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Іншим потенційним поясненням є те, що ще в минулому США з кількох причин мали (і мають сьогодні) менше соціального капіталу, здатного протистояти нашестю бездушної сили сучасних технологій. Територія Америки у 25 разів більша за територію будь-якої іншої заможної країни, крім Канади. З іншого ж боку, густота населення США (тобто кількість людей на одиницю території) у десять разів менша, ніж у більшості інших заможних країн; лише в Канаді, Австралії та Ісландії цей показник нижчий. У США акцент завжди робився на індивіді, а не на громаді, як у Європі та Японії; за показниками індивідуалізму серед багатих країн Сполучені Штати випереджає лише Австралія. Американці часто змінюють місце проживання — в середньому раз на п'ять років. Американські відстані, значно більші за японські та європейські, означають, що коли хтось перебирається на нове місце, то його друзі, швидше за все, залишаться значно далі від нього, ніж друзі тих японців чи європейців, які також переїжджають. Відтак соціальні зв'язки американців більш ефемерні, для них характерна часта зміна приятелів, а не велика кількість вірних друзів, які живуть неподалік.
Але територія США та відстані всередині цієї країни є величинами сталими, зменшуватися вони не будуть. Навряд чи американці відмовляться від стільникових телефонів або ж стануть менше переїжджати. Тому якщо це пояснення, яке пов'язує занепад американського політичного компромісу з тими чинниками, які спричиняють наш незначний соціальний капітал, є правильним, то політичний компроміс і далі перебуватиме у США під більшою загрозою, ніж в інших заможних країнах. Це не означає, що ми приречені на дедалі сильніше політичне протистояння. Просто американським політичним лідерам і американським виборцям знадобиться більше свідомих зусиль, аніж в інших країнах, для зниження його рівня.
У цій книзі вже говорилося про дві країни — Чилі та Індонезію, де руйнація політичного компромісу призвела до того, що одна сторона запровадила військову диктатуру, недвозначною метою якої було знищення другої сторони. Для більшості американців така перспектива видається абсурдною. Абсурдною вона була і для моїх чилійських друзів, коли я 1967 року побував у цій країні. Однак саме це і сталося в Чилі у 1973 році.
Американці можуть заперечити: «Але ж Сполучені Штати — це не Чилі!» Так, Америка дійсно відрізняється від Чилі. Та якщо одні відмінності ускладнюють потенційне сповзання США до жорстокої військової диктатури, то інші, навпаки, здатні пришвидшити цей процес. Чинники, які роблять такий сумний результат менш імовірним, — це наші сильні демократичні традиції, наш історичний ідеал егалітаризму, відсутність спадкових олігархів-латифундистів на кшталт чилійських, а також повна відсутність прикладів за всю нашу історію, коли американські військові вдавалися б до самостійних політичних кроків. (Чилійські ж збройні сили кілька разів втручалися в політику ще до 1973 року.) З іншого боку, чинники, які уможливлюють сумний результат, роблячи його більш імовірним у США, а не в Чилі, — це велика кількість зброї на руках у населення, значно вищий рівень індивідуального насильства нині та в минулому, більше історичних прикладів насильства, спрямованого проти певних соціальних груп (афроамериканців, індіанців, деяких груп іммігрантів). Я погоджуюся з тим, що кроки до військової диктатури в США відрізнятимуться від кроків до диктатури, які були зроблені в Чилі 1973 року. Дуже мало ймовірно, що владу в США зможуть захопити військові, діючи самостійно. Натомість я не відкидаю сценарій, за яким певна політична партія, перебуваючи при владі в Сполучених Штатах або якомусь окремому штаті, дедалі більше маніпулюватиме реєстрацією виборців, заповнюватиме суди прихильними до себе суддями, використовуватиме ці суди для впливу на результати виборів, а потім звернеться до правоохоронців і використає поліцію, національну гвардію та армійських резервістів для придушення політичної опозиції.
Саме тому я вважаю нашу політичну поляризацію найбільш небезпечною проблемою, яка нині постала перед американцями, значно небезпечнішою за конкуренцію з боку Китаю чи Мексики, якою аж надто переймаються наші нинішні політичні лідери. Китай і Мексика ніяк не зможуть знищити Сполучені Штати. Лише ми, американці, спроможні знищити самих себе. До цієї проблеми ми повернемося в наступному розділі — після того, як розглянемо інші фундаментальні виклики, що постали перед США, а також чинники, які допомагають або заважають нам здійснювати вибіркові зміни заради відвернення такого похмурого сценарію розвитку подій.
Розділ 10
Що чекає Сполучені Штати в майбутньому?
Три «інші» проблеми
«Інші» проблеми — Нерівність і брак соціальної мобільності — І що з того? — Інвестиції в майбутнє — Структура кризи
Попередній розділ починався з позитивних відомостей про сучасні Сполучені Штати Америки. Найпотужнішою та найбагатшою у світі країна стала не випадково, а завдяки поєднанню багатьох переваг: демографічних, географічних, політичних, історичних, економічних і соціальних. Далі в розділі 9 йшлося про негативний чинник: нинішню руйнацію здатності до політичного компромісу, що я вважаю найбільш серйозною проблемою Сполучених Штатів, що стоїть осібно від тих загальносвітових проблем, які їм також загрожують.
У цьому розділі мова піде про три «інші» великі проблеми, і почнемо ми з тієї, що пов'язана з голосуванням. Начебто зневажливий вираз «інші проблеми» я вжив лише тому, що вони, ці проблеми, не містять у собі потенціалу для швидкої руйнації американської системи демократичного урядування — на відміну від руйнування здатності до політичного компромісу. Але вони теж досить серйозні. Читачам, що хотіли б дізнатися більше, сподобається книга Говарда Фрідмана «Як виміряти націю» (The Measure of a Nation), що містить десятки графіків, де Сполучені Штати порівнюються з іншими великими демократичними країнами за багатьма перемінними чинниками, про які ми поговоримо нижче. Звісно, мій перелік проблем, що стоять перед США, не можна вважати вичерпним. Зокрема, я не обговорюю ті з них, що стосуються міжнаціональних відносин та ролі жінок. Ці дві проблеми впродовж останніх 50 років дещо ослабли, але однаково докучають американському суспільству. Ті ж чотири, які я обрав для обговорення, — одну в попередньому розділі, а три в цьому — поза сумнівом, в останні десятиліття актуалізувалися і, на мою думку, становлять нині найбільшу загрозу американській демократії та економічній потузі.
Вибори є основою демократії. Якщо в конституції тієї чи іншої країни спосіб урядування визначено як демократичний, проте її громадяни не хочуть чи не можуть голосувати, то таку країну не можна називати демократичною. Сполучені Штати за будь-якими мірками заслуговують на право називатися демократичною країною заледве наполовину. Майже 50 % американських громадян, які мають право голосу, не беруть участі навіть у наших найважливіших виборах — президентських. Під час кожних із чотирьох останніх президентських виборів кількість американців із правом голосу, які не проголосували, сягала близько 100 мільйонів. А відсоток громадян, що не ходять на вибори посадовців нижчого рангу на кшталт мера міста, ще вищий. Наприклад, моє місто Лос-Анджелес є одним із найбільших міст у Сполучених Штатах, і найвищим за посадою виборним чиновником у ньому є мер. Однак 80 % потенційних виборців в останніх виборах мера Лос-Анджелеса участі не брали.
Існують кілька альтернативних шляхів визначення явки виборців. Один із них — встановлення відсотка постійних жителів, які за віком мали право проголосувати і дійсно проголосували. Ще один спосіб, що зазвичай дає трохи вищий результат, — це встановлення відсотка виборців із правом голосу, які дійсно проголосували. (У США лише 92 % постійних жителів, які за віком вправі голосувати, мають це право реально; ті 8 %, які його не мають, — це в основному особи без громадянства, які мають право на постійне проживання, в'язні тюрем, а також правопорушники, що відбули термін покарання.) Третій спосіб, який зазвичай дає ще точнішу цифру, — це визначення відсотка зареєстрованих виборців, які проголосували; досить багато виборців із правом голосу не є зареєстрованими виборцями з причин, про які йтиметься нижче.