Якщо кров тече [UK]

Безперечно, Ден Белл не буде з нею в цьому протистоянні, бо важить аж сорок кілограмів і сидить в інвалідному візку, обладнаному збоку кисневим балоном. Тінь, а не людина, з майже геть лисою головою й темно-фіолетовими смугами під ясними, але виснаженими очима. Вони з онуком живуть у хорошому старому будинку з пісковику, повному хороших старих меблів. Вітальня простора; штори розсунуті, щоб впускати холодне грудневе проміння. Але запах, що чується під освіжувачем повітря («Свіжа білизна» від «Ґлейд», якщо вона не помиляється), неминуче нагадує їй про вперті й непереборні запахи, які ширяли у вестибюлі Центру догляду «Пишні пагорби»: гірчична мазь, диклофенак, тальк, сеча, близький кінець життя.

До Белла її проводить онук, чоловік близько сорока років, чий одяг і манери здаються примітно старомодними, майже придворно-вишуканими. Коридор прикрашають шість рисунків олівцем — повні порт­рети чотирьох чоловіків і двох жінок, усі хороші, й усі, безперечно, належать одній руці. Вони здаються їй дивним знайомством з домом, бо більшість зобра­жених виглядають доволі неприємно. Над каміном у вітальні, в якому розпалили невеликий затишний вогник, висить набагато більша картина. Це вже олія, і на ній зображена прекрасна юна жінка з веселими чорними очима.

— Моя дружина, — каже Белл тріснутим голосом. — Багато років як померла — я за нею так сумую. Ласкаво просимо до нашого дому, міс Ґібні.

Він котить до неї візка й сопе від зусилля, але коли онук ступає вперед, щоб допомогти, Белл відмахується. Він простягає їй руку, котру артрит зробив схожою на різьблену з плавника скульптуру. Вона обережно потискає її.

— Ви обідали? — питає Бред Белл.

— Так, — каже Голлі.

Похапцем заковтнула сендвіч із куркою та салатом під час короткого переїзду від готелю до цього престижного району.

— Не бажаєте чаю або кави? О, а ще в нас є випічка з «Двох гладких котів». Вона прекрасна.

— Було б чудово випити чаю, — каже Голлі. — Без кофеїну, якщо у вас є. І я б охоче з’їла якоїсь випічки.

— А мені чаю і складеника з варенням, — каже старий. — Яблучним або чорничним, все одно. Тільки справжнього чаю.

— Один момент, — каже Бред і залишає їх.

Ден Белл негайно схиляється вперед, прикипає очима до Голлі й каже тихим змовницьким голосом:

— Розумієте, Бред страшенний ґей.

— О, — каже Голлі.

Вона не може придумати, що сказати, окрім «Я так і подумала», але це здається неввічливим.

— Страшенний. Але й геній. Він допомагає мені в пошуках. Я міг бути певний і був певний, але саме Бред знайшов докази. — Він махає до неї пальцем, позначаючи кожен склад: — Не-за-пе-реч-ні!