Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
Уранці, коли ми з татом поверталися до Києва, я нічого не розповів йому про сон, хоча й знав, що до кінця своїх днів пам’ятатиму його, хоча, можливо, ніколи не збагну його сенсу. Два сонця в небі наді мною.
54
У дикому місці, на межі збезлюдненої комуни Сан-Катальдо, неподалік містечка Теразіні, розташованого на південний захід від Палермо, у 2082–2084 роках виріс замок «Perla del Golfo — Перлина затоки»: поставлений на прибережній скелі на висоті сорока метрів над смарагдово-прозорим морем, оточений пальмами, апельсиновими деревами, захищений електронним парканом та мотками колючки, цей замок, змурований із місцевого сіро-жовтого каміння у мішаному, мавритансько-мальтійському стилі, з самого моменту своєї появи на сицилійській землі нічим не відрізнявся від старовинних споруд, розкиданих по острову, і, здавалось, стояв тут чи не з XII віку. Навіть місцеві жителі моментально звикли до ново-старої споруди. Ніхто не знав і не бачив господаря замку. Кружляв поголос, що це якийсь німець Крюгер, що слуги потайки кличуть його Потворою, але тим, хто обслуговував замок, платили щедро, що при сицилійському безробітті дуже цінувалося, і тому ті, кому пощастило працювати на Крюгера, мовчали. Пам’ятали, либонь, що охоронцями Крюгера були рішучі бородаті люди з Катаны, озброєні американськими автоматами.
У суботу, 26 лютого 2084 року, об 11:45 AM до аеропорту Палермо прибув рейсовий літак із Тунісу, з якого вийшла худорлява молода на вигляд людина в чорному тюрбані й довгому чорному плащі. Над Сицилією сяяло весняне сонце, зелене віття пальм похитувалось під морським вітерцем, яскраві квіти на клумбах майже по-літньому радували око різнобарв’ям. До людини в чорному підійшов кремезний чолов’яга в шоферській сірій уніформі й кашкеті з золотою кокардою, спитав:
— Пробачте, пан Нурдин Асанбай?
— Так, — зупинився приїжджий.
— Дозвольте взяти ваш багаж, — шофер ввічливо підхопив подорожню (теж чорну) сумку на коліщатках і підвів гостя до «Ролс-Ройса» золотого кольору, припаркованого прямо перед входом до аеропорту, незважаючи на заборонні знаки.
— А вас як звуть? — спитав пан Асанбай.
— Вінсент.
— Дуже приємно, — сказав гість, перед яким були привітно відкриті задні праві дверцята автомобіля. «Дуже приємно познайомитись із головним вбивцею з Фонду Крюгера», — подумав він.
Через тридцять хвилин «Ролс-Ройс» тихо в’їхав на подвір’я замку Крюгера і зупинився в трьох метрах від вкритих золотим орнаментом дубових парадних дверей. Головним елементом орнаменту була вигадливо-каліграфічно виконана літера «К». На темно-червоному перському килимі стояв огрядний лисий чоловік у зеленому шовковому френчі, який назвався Полковником.
Широко всміхаючись, Полковник повів гостя урочистими сходами нагору (Вінсент ніс позаду багаж) й показав пану Асанбаю його апартаменти: розкішну кімнату — кабінет із балконом, що виходив на море, спальню і рожево-мармурову ванну кімнату, немовби транспортовану з семизіркових готелів Катару.
— За годину — ланч із паном Крюгером, — повідомив Полковник і позадкував до виходу, залишивши гостя на самоті. Той, зорієнтувавшись, де встановлено камери стеження, витягнув із сумки невеличкий пошарпаний бухарський килимок і став на коліна, схиливши у ревній молитві голову перед Сходом.
Ланч було накрито в бібліотеці, яка вразила гостя багатством старовинних книжок, серед яких, мабуть, зберігалися справжні раритети — що викликало в пана Асанбая певну заздрість і жаль, що не зможе поритися в манускриптах, знайти щось унікальне, ще не читане, сховане на трьох ярусах цієї величезної книгозбірні. Його увагу привернув старовинний глобус діаметром з півтора метра, вісь якого трималася на дерев’яному рухомому механізмі.
— Подобається? — почувся хрипкий голос.
Пан Асанбай озирнувся: до нього повільно наближався інвалідський візок, в якому сиділа подоба людини — роботизовано-чорна істота, яка, здавалося, виповзла на весняну заквітчану землю Сицилії з підводних глибин, звідти, де живуть восьминоги.
Нурдин Асанбай хоч і був готовий до зустрічі з Потворою (Остап вислав Раулю детальний опис Крюгера та його співробітників), але здригнувся від огиди: сісти з ним за один стіл — все одно, що обідати з медузою.
— Пан Крюгер? — чемно спитав гість. — Нехай Аллах благословить вас. Це велика честь для мене — бути вашим гостем… — мовив він по-російськи.
— Аллах Акбар, — відповів Крюгер, склавши молитовно руки так, що металеві пальці брязнули, наче виделкою стукнули по ножу. — Я вітаю в моєму домі представника великого шейха Омара аль-Бакра, вірного продовжувача справи Пророка — мир йому та благословення Аллаха. Прошу до столу.