Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Петро І не зважав на українське правління. Часто він сам призначав полкову і навіть сотенну старшину з російських дворян чи представників інших національностей. Маєтки, конфісковані в українських старшин, роздавав своїм наближеним, які абсолютно не зважали ні на гетьмана, ні на його адміністрацію.
Землі та маєтки, які діставали російські землевласники в Україні, ставали центрами поширення нового кріпосництва. Адже їхні нові власники приводили з Росії своїх кріпаків і демонстрували українському панству всі принади безмежного володіння кріпаками. Це особливо подобалось тій частині української старшини, котра жадала швидше збагатитись і урівнятись у правах із російським дворянством.
Одночасно Петро І та його уряд інтенсивно використовували населення України для спорудження численних фортець, риття каналів, для будівництва на фінських болотах нової столиці імперії — Санкт–Петербурга, укріпленої лінії над Тереком, такої ж лінії біля Волги, біля Дону.
Козаки й прості селяни гинули не тільки на тих примусових роботах, а й у численних війнах, які провадила Росія. На ті війни забирали людей, відриваючи від власного господарства, з усім їхнім спорядженням. Крім того, Україна зазнавала великих економічних збитків і від законів, які приймав російський уряд для українського купецтва. Це і підвищення торгового мита, це і заборона торгувати із західними державами, це і спрямування товарів з України через абсолютно невигідні для неї балтійські порти, це і регламентація торговельних шляхів, через які тільки й можна було вивозити товари. Все це руйнувало українську вільну торгівлю.
Українська суспільність постійно деморалізувалася. Гетьман Скоропадський втрачав авторитет, частина підлеглих уже зверталась не до нього, а прямо до московських урядовців чи до самого царя. Крім того, російські чиновники охоче приймали скарги від усіх, щоб потім виступити в ролі миротворців і захисників українців.
Найбільшим ударом для української адміністрації було заснування в 1722 р. Малоросійської колегії із шістьох московських урядовців на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Ця колегія позбавляла гетьмана і тих невеликих прав, якими він ще володів. Вона мала приймати скарги від населення, розглядати ці скарги, контролювати фінанси в Україні; стежити, щоб козацька старшина, мовляв, не обтяжувала простих козаків. І це при тому, що в самій Росії кріпосництво набувало небаченого лиховісного розгулу. А тут — така турбота про звичайних хліборобів. Цей історичний спектакль уже тоді заклав основи державної політики підступності й фарисейства, коли за словами про добрі діла урядовців ховалися жахливі злочини імперського уряду.
Петро І навіть видав маніфест до українців, у якому повідомляв, що Малоросійську колегію засновано для того, щоб “народ український не був ні від кого обтяжений, ані неправими судами, ані утисками старшин”. Ось таким миротворцем хотів виглядати Петро І та його уряд в очах українського населення, і все це було спрямоване на відрив народу від українського гетьманського уряду на дискредитацію його в очах народних мас.
Скоропадський звернувся до царя з протестом проти утворення Малоросійської колегії. Але, звичайно, йому було в усьому відмовлено. Терплячий, урівноважений гетьман цього разу не витримав наруги: він дістав серцевий напад і помер. Це було 3 липня 1722 р. Петро І заборонив обирати нового гетьмана.
Але українська старшина наставила наказним гетьманом Павла Полуботка. Це була людина досить освічена, енергійна та авторитетна, що відкрито відстоювала автономні права України. Він намагався відразу ж протидіяти Малоросійській колегії. Зокрема протидіяв контролю фінансів України, протидіяв розглядові скарг на українських урядовців. Він подав протест проти діяльності Малоросійської колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії (так називалась виконавча інституція гетьманської держави — уряд) з наказами як до підвладної установи. Він домігся того, що Сенат наказав Вельямінову звертатися до Канцелярії з повагою, радитись про ті заходи, які вона хоче здійснити в Україні.