Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Протягом 1920—1930-х рр. М. Мінько написав кілька десятків оповідань. Та не щастило йому з більшими творами. Роман «Виселок у пилу» (1931) було вилучено як «шкідливий» і «наклепницький». Письменник пробує написати щось на догоду владі, і таким чином з’являється слабенька повість для дітей «Кокусники» (1931), але і її громить критика. Він починає писати роман, присвячений колгоспному будівництву, але кидає, зрозумівши, що річ вийде бездарною.
Увесь цей час М. Мінько працює в редколегії дніпропетровського журналу «Зоря».
У 1937 р. настає пік цькування письменників. Мінька звинувачують у наклепах на совєтську дійсність, називають «замаскованим націоналістом»: «Зате контрреволюційних пасквілів на нашу дійсність, на меч пролетарської диктатури, на національну політику партії в „літературних працях“ Мінька чимало. Такими „працями“ він увійшов в літературу і набув в часи ткачуківщини і єфремовщини славу письменника, що подає надії, іншими словами, надійного зброєносця буржуазно-націоналістичної агентури фашизму», – писала обласна газета «Зоря» 9 вересня 1937 р., маючи на увазі Івана Ткачука, редактора журналу «Зоря», і професора Петра Єфремова, який друкувався у часописі.
Письменника арештували 25 жовтня 1937 р. Під час слідства його катували, вимагали зізнання в приналежності до української націоналістичної терористичної організації. «Письменник Мінько мужньо тримався на допитах», – пише дослідник Микола Чабан. – Про це свідчить акт у його справі, складений оперуповноваженим НКВД Д. Платоновим 8 грудня 1937 р.:
«В процессе допроса обвиняемого Минько Николая Григорьевича последний держал себя вызывающе. Клеветнически заявил, что он раньше думал, что те, кто попадают в НКВД, являются действительно врагами, теперь он убедился, что НКВД арестовывает напрасно безвинных людей, так же, как и он арестован напрасно».
Опір нічого не дав. 15 грудня М. Мінька розстріляли. Через місяць заарештували і його дружину, поетесу Олену Шпоту, яка півтора роки провела у в’язниці. У лютому 1943 р. вона трагічно загинула під час авіанальоту совєтської авіації.
Бантина
Орехта колючою бородою ліг Ганні на груди, а залізною рукою притягнув до себе за стан. Ганна слухняно притулилася, та коли від вітру стукнула кватирка, встати хотіла.
За руку Орехта:
– Хай. Чорт з ним…
Кватирка знову стукнула, а Ганна лежала.
Увечері Орехта – інший. Твердий, мовчить більше. Це тому, що робив, як кінь в степу (жнива). А вночі з Ганною. Кличе щось. Ганна ж удень по хазяйству. Корова. Обід. Мало хіба бабі роботи?
А Орехта все неспокійний. Через те й завелося так.
Лежала покірно і мовчки, а Орехта колов дротяною бородою груди і стискував так, що хрускотіло в попереці.
Вітер дмухнув – знову хотіла встати, але встала тільки тоді, коли чоловік сам потяг з ліжка за плече, пустив.
Встала, зачинила і знову лягла. Шорсткою рукою Орехта по нозі погладив, литку стис. Губами в губи. А Ганна боялася сьогодні Орехти. Після того, як він казав, приглядалася нишком до його рухів, ловила слова і міркувала. Сама ж збентежена, як ніч глупа, пострілом. Хрусне тріска – страшніше. Тиша – страшно. Голосу хочеться.
Клала кирпичі в купи. Дитині, що носила, казку складала. Купа тут, а кирпичі по двору. Ходити – мріяти. А сама. Все в голові: «Ладки, ладусі».
А воно, як живе, рученятами. Кирпичі кладуться рівніше.
– Сорока-білобока на припічку сиділа…
Сонце не пече дуже. Немає сонця. В попереці не ломить.
– Цьому дала, цьому дала… А цьому не дала. А то ще коза. Ухватила кленовий листочок, тілько пила, тілько й їла.
Саме вгадувала чи хлопець, чи дівчина. Коли Орехта з-за клуні несподівано. Глянув на ноги червоні, пужалном на живота показав. Торкнув так, наче на стінці показував що.
– Щоб не було цього… – сказав.
А Ганна не знала, чи засміятися, чи ні. Може, жартує Орехта. Пужалном же до живота.
– Чуєш? – спитав і пішов.
Кольнуло всередині, хтось смиконув і погналися сполохані думки. Живіт помітив Орехта ще місяць тому, та мовчав усе. Вгадувала – чи радіє чи ні, мучилася, а тепер зразу випалив. Вдачу ж чоловікову знала. За волосся смиконе – тільки скривиться, в руках тіпається, дужою рукою звалить на ліжко, вдаре важко як об сніп. Вдень це. А вночі обгорне тілом волосатим, обніме, бороду на груди покладе, візьме, наче вишню зірве. Ганна лежала так, щоб не випинався живіт. Орехті щоб не нагадувати. Щокою терлася об бороду, але Орехта взяв та й поклав руку прямо на живіт. Затремтіла. Вкрала подих. Холодними губами поцілувала Орехтину руку.