Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Не хотів дивитися на смерть товаришів.
— Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.
— Гетьман хорий, подагричні болі,
— До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба.
Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.
— То ж то був козак!
— Кращого на всій Україні не знайти.
— І старість не береться його.
— Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє.
— Тихо! Маніфест читають!
Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.
— Ведуть!
— Кочубей спотикається. Який же він слабий?
Кочубей на східці ступив.
Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.
— Потихоньку та полегоньку, — потішав його Іскра. Увійшли.
Зернов руку вгору підняв... Заметушилася товпа.
Кождий навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на салдатів, що стояли, як мур.
— Тягнуть... шапку з голови здіймають... кладуть, — Боже!
— Не убий! — чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.
Божий чоловік біг на майдан. Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече.
— Не убий!
Білий голуб летить над його головою, високо-високо.
— Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, — не убий!
Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.
— Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!
Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу. Він ще звідтам кричав:
— Не убий!
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий...
Тихо...
Томляча тишина...
А по ній шум.
Шумить і гуде товпа.
Дивуються, розказують собі, перечаться.
З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть - на службу Божу.
Салдати розганяють товпу.
— Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!
Прикладами фузій штовхають людей. Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.
— Е-ей!
Розходяться.
На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.
Навіть червоною китайкою не покрили.
Лежать на позорище вселюдне.
В борщагівській церкві службу Божу правлять.
Церква світла й кадила повна.
Під церквою Божий чоловік.
Ледви стоїть.
— Тиранство лютує! — говорить до людей. — Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!
Його зацитькують і відводять.
Білий голуб на його голові.
Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина. У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!.. Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі. запряженім у чотири чорні коні.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив,
і покійників у домовини вложили. Зносять по східцях, східці тріщать,
— Куди їх повезете? — питають візників.
— У Київ.
— Аж у Київ! А там?
— У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви.
— Хоч голови їм зрубали?
— Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними.
— На Боже не щадили грошей.
— Черцям і черницям щедрою рукою давали.
— Кочубей п'ять церков власним коштом поклав.
— Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв.
— Обіцяв, та Бог не дозволив.
— Не все Бог дає, чого чоловік хоче.
— Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!
— Навіть не снилося їм.
Чорна четвірня з місця рушає. Віз котиться Київським шляхом.
— Потихоньку да полегоньку...
14 липня гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.
Хірург доглядав його. Нікого не впускали.
— Гетьман нездужає, — по таборі пішло. Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.
— І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема, — промовив сумно.
— Хай з Богом спочивають, — відповів Орлик.