Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Котрого стинатимуть перше, Кочубея чи Іскру?
— Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе.
— Кажуть, чия вина менша, того перш карають.
— Так тоді, мабуть, перше Іскрі голову відітнуть.
— А кат вже є?
— Хіба мало москалів?
— Правда. Підійшов старшина:
— Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, двох архібрехунів за вас голови положать. Скарають їх.
— Скарав би вас Господь, — відповідає сокирник під носом.
Працюють. Луск сокир бентежить нічну тишину.
Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
Сходяче сонце малює дошки начервоно. Сокирники сокири за пояси заткнули, — ідуть.
— Не заждемо, щоб подивиться?
— Я не цікавий. Приправити голову — це штука, а від рубати — велика мені річ! Іду додому, — голодний.
— А маєш хліб?
— З корою. Доброго хліба давно нема. Салдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?
— Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли.
— Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть — смерть.
— Маю з голоду вмирати — хай гину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить.
— У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви.
— Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю!
Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.
Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув.
— Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду — цюк! — і нема.
Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.
— Та це він шуткує.
— І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.
Якась жінка з маленькою дитиною стояла.
— Ви його чому не лишили?
— Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.
— А не перестрашиться воно?
— Хай привикає. Я не хотіла йти, — пігнали.
— З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.
— Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.
— Антихрист...
Зацитькували себе.
— Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.
— В Московщині винищили за те сила народу.
— І нищать ще.
Баба діда безногого на тачках везла.
— Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!
Люди розступалися, скрипіли тачки.
— А ти, бабо, кращого повозу вже не мала? — питає москаль.
Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.
— Багато нищих назлазилося, — завважує хтось. — Як на прощу йдуть.
— Тягнуть, як круки на жир.
— Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме.
— Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби.
— Може, за те й голову йому зрубають.
— Для грошей все зроблять з чоловіком.
— Навіть з таким, як генеральний суддя.
— Навіть з таким. На війну грошей потребують.
— Малчать!
Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих:
— Атступісь!
— Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, — вдарив мене у груди!
— Малчи
Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують.
— Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть.
— Кажуть, що йому сталося таке через новий двір.
— Кому?
— Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй.
— Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить.
— От плещуть казна-що, яка там бузина! — перебив їм дядько. — Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив.
— А Іван Степанович двадцять літ її носить.
— Ще не доніс, потривайте.
Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, — юродивого бояться. Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.
Голуб знявся, злетів, закружив. довкола помосту і знову на голову сів.
Дідусь головою крутив.
— Колода і топір... Що це? Скотобойня?
Тишина.
— Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили. Люди притакували:
— Авжеж.
— Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.