Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Авжеж, авжеж...
— Кого це мордувати будете.? — питав, повертаючись до товпи.
Ніхто не відповідав. На салдатів подивився:
— Кого?
— Кочубея і Іскру, — відповіли йому.
— А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, — так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?
Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці, — тремтів. Голуб крилами махав.
— Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім'я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить, і превратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кості псам на з'яденіє продасть...
Піною покрилися уста, повалився на землю, і тілом його корчило й підкидало, — від східців помосту до огорожі товкло.
Голуб знявся і високо літав йому над головою.
— А від нього не полетить, — дивувалися жінки.
— Голуб духа святого символ, — пояснював дячок.
— Дух святий з ним, він Божий чоловік.
— Всі ми Божі люди, та до диявола на службу пішли.
Двох людей взяло Божого чоловіка за руки к ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
Не помогло. Підкидало ним дальше.
— Але ж трясе!
— Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить.
— За правду муки терпить. Голуб знижував лет.
— Ідуть! — загомоніло в товпі. — Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару.
— Хіба він бачить? Очі заплющило йому.
— Не годиться, віднесіть!
Несли, як мерця, народ робив дорогу.
— Ідуть, ідуть!
Глухо бубни гули, чорним сукном прикриті, не гули, а харчіли.
Жінки перехрестилися:
— Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас. Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.
— Ще нічого нема, а вона вже реве. Пощо йшла?
— Я не хотіла, пригнали.
Чути було різкий тупіт трьох московських рот.
— Аж три роти їх супровожають.
— Кочубей, не хто-будь.
— Але ж вони на возі!
— Бо сил не мають іти.
— Так їх скатували, Боже ти мій!
— На простім драбинястім возі їдуть, а перше їздили в золочених каретах.
— Байдуже ракові, в якім глеку його вариш.
— Та й страшні які!
— Ізбави, Боже, душу мою від крові, — молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.
— Умиєши мя ісопом і паче сніга убілюся, — прочитував його сусід.
— Зсаджають їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!
Салдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.
— Чого штовхаєшся, чорте?
— Мене штовхають ззаду.
— Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся Пішов геть!
Одна рота увійшла на майдан. Окружила його, салдат коло салдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.
— Чого це вони так ноги розкрачують? — питає свого батька хлопчина.
— Фузія важка. Як кріпко не сгоїш, то звалить.
Друга рота двома колонами обставила прохід крізь товпу до східців, третя лишилася на полі. Готово!
Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його.
— Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.
— Боже великий, вічний, святий, поможи мені! — молився Кочубей.
— Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, — потішав їх священик словами євангеліста.
— Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, — шептав Василь Леонтійович Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, — посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!
Зернов гордо ступав. За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.
Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.
— А гетьмана нема.