Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Біля в'язниці старшина сторожить.
Зривається на рівні ноги і втворяє перед гетьманом двері. Гетьман ліхтарню від чури бере і входить. Сам.
— Останню твою волю сповнити прийшов, — каже, кладучи ліхтарню перед себе на землю.
Кочубей хоче встати.
— Лежи, Василю Леонтійовичу, лежи.
— Досить лежатиму, милосте ваша, але і встати важко. Ціле тіло болить.
— Не з моєї вини, Василю Леонтійовичу. Я тебе не скривдив.
— Сам я собі найгіршим ворогом був, — знаю.
— Самого себе найтяжче побороти.
— В тій боротьбі паду.
Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. «Що вони зробили з чоловіка!»
Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би перестрашити найвідважнішого козака... Царський суд... Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто під ким яму гребе, сам у неї паде...
Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його:
— Заспокійся! Хочеш — хірурга пришлю.
— Не треба. Хай вип'ю чашу до дна.
Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря... Розбита бандура...
— Іване Степановичу, — почав нараз генеральний суддя, — прости мені.
Гетьман узяв його за руку.
— Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив.
— Але міг, хотів, — прости.
— Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив.
— Не пошкодив, кажеш?
— Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть.
Кочубей ухопив гетьмана за руку:
— Добре, кажеш? — і в очах його явилася тривога.
— Нині добре, а завтра — як Бог дасть.
— Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване Степановичу!
— Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його.
— І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором...
— Люди забудуть, — потішав його гетьман. — Люди все забувають — і добро, і зло.
— А історія?
— Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?
Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав:
— Кажеш, діло добре стоїть?
— Гадаю, що так.
— Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою, — просив крізь сльози, — щоб не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став.
Гетьман глянув на свого колишнього товариша, і морозом повіяло на нього, хоч і як тут душно було.
— Жаль мені тебе, товаришу, — відповів, стискаючи його руку. — Коли б ти сильніший був...
— Гадаєш, утікав би? Ніколи! Завинив і кару прийму. Згину для постраху других, щоб не шукали чужих богів, а свого берегли. Хоч тим послужу рідному краєві, хоч тим. Ох, Іване Степановичу, коли б ти знав, як я відмінився в душі, як я тепер інакше дивлюся на світ, коли б ти знав, як я турбуюся нашою долею. Запізно.
Зі зворушення дрижав, як у пропасниці.
— Помилуй мя, Боже, по велицій милости твоїй, — почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його. Переплутував слова і вертався назад, — помилуй мя... Каяжеш, що добре стоїть?.. Борони його, захищай, захищай, Іване Степановичу! — упав на тапчан і повіками накрив підпухлі очі.
Гетьман на ліхтарку дивився, на нетлі, що пхалися до світла.
Кочубей не будився.
Гетьман встав і пустивсь до дверей. З порога ще раз озирнувся. Кочубей спав. Спав чи — не жив?
ТРАТЯТЬ
Ніч, але ясно, як удень. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати.
Чути тільки глухий луск сокир.
Між Борщагівкою а табором, на майдані поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці.
Салдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовий. Приказ такий.
Сокирники балакають тихцем:
— Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать.
— Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно!
Перешіптуються, щоб салдати не вчули.
— А наглять!
— Чорти б їх так до горючої смоли наглили! Тихнуть. А по хвилині: