"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Лікарня не встигла евакуюватись? — спитав Шрагін.
— Половина хворих нетранспортабельна, вони, по суті, приречені, — зітхнула Любченко.
— Багато таких?
— Близько двадцяти. — Любченко зажурено похитала головою. — Парадоксально, звичайно: в той час, коли на війні гинуть мільйони, ми побиваємось, щоб хоч трохи відстрочити загибель цих двох десятків хворих.
— По-моєму, це не парадокс, це вічний обов’язок лікарів, — сухо зауважив Шрагін.
— Але лікар ще й людина, — сумно сказала Любченко і тихо додала: — Радянська людина.
— І ваші хворі теж радянські люди, — відповів Шрагін.
Йому, як і раніше, щось не подобалось у цій жінці з розумним і тривожним обличчям. Вона ж знала, куди йшла в гості, бачить, які люди прийшли в цей дім, і чомусь не боїться двозначно натякати людині, з якою майже незнайома. «Це дивно», — подумав Шрагін і сказав суворо:
— Між іншим, Маріє Степанівно, ви поставили мене в дуже незручне становище. Як людина певних поглядів, я зобов’язаний не забувати ваші визнання. Але, з другого боку, ви подруга матері моєї дружини, і я мушу вірити, що Емма Густавівна не могла запросити сюди ні червоних, ні навіть рожевих.
Любченко подивилась на Шрагіна довгим, примруженим поглядом, встала і, не сказавши ні слова, попрямувала в прихожу.
— Маріє, куди ви? — поспішила за нею Емма Густавівна.
Кілька хвилин з прихожої чулись їхні голоси, потім грюкнули двері, і Емма Густавівна вернулась у вітальню. Кинувши невдоволений погляд на Шрагіна, вона пішла до рояля, біля якого сиділи, тихо розмовляючи, Ліля і лікар Лангман.
Шрагін теж підійшов до них. Вони наче й не помічали його і говорили далі про те, чи може музика виражати не високі, а найпростіші, буденні почуття людини.
— По-моєму, музика здатна передати тільки такі почуття, які людина переживає як потрясіння: любов, смерть, щастя, — казав Лангман.
Ліля стверджувала, що вона в музиці чує усмішку людини, її полегшене зітхання, задуманість, тихий сум.
— От вам людина усміхається, — сказала вона і зіграла кілька тактів з вальса Шопена. — Ніяких потрясінь, просто усмішка людини — правда ж?
Шрагін дивився на Лангмана, ждав, що він скаже. Але той, очевидно, зрозумів погляд Шрагіна, по-своєму, засміявся і сказав:
— У нас, німців, найстрашнішим вважається гість, який, уже надівши капелюха, починає в прихожій розповідати про звички своєї бабусі.
Лангман встав і почав прощатись. Ліля вийшла проводжати його. Почувши, як грюкнули парадні двері, Емма Густавівна спитала Шрагіна:
— Що таке ви дозволили собі сказати моїй подрузі? Вона заявила, що й ногою не ступить більше в мій дім.
— Мені не сподобався її настрій, — похмуро відповів Шрагін.
— Хіба мало кому не подобається чийсь настрій! — з явним натяком вигукнула Емма Густавівна. — Ви ж інтелігентна людина і мешкаєте в інтелігентному домі.
— По-вашому, я повинен був мовчати навіть тоді, коли ця ваша подруга заявляє, що вечір, на який ви її покликали, нагадує їй бенкет під час чуми? — усміхаючись спитав Шрагін.
— Що! Вона так сказала?
— Авжеж, вона так сказала і ще сказала, що їй шкода вас. Отут я не витримав і спитав, хіба її привели сюди силою, під конвоєм?
З прихожої вернулась Ліля.
— Ти послухай тільки, — звернулась до неї Емма Густавівна. — Виявляється, ота Любченко назвала наш вечір бенкетом під час чуми!
— О, господи, як мені все це огидно! — вигукнула Ліля і, за звичкою притиснувши пальці до скронь, побігла в спальню.
— Чума не чума, але те, що тут дім для божевільних, — це правда, — розгублено промовила Емма Густавівна…
Розділ 31
Четверту ніч підряд природа справляла весняний шабаш. Вдень вона немов соромилася когось — вітер затихав, яснішало небо, дощ майже припинявся. Вночі закручувалось справжнісіньке чортовиння. Степові вітри, ніби по команді, накидалися на місто з усіх боків, з неба на нього падала свинцева злива такої сили, що черепичні дахи дзвеніли від ударів води. А якщо раптом степовий вітер зустрічав свого морського суперника, вони починали дику гру, скручували в перевесла дощ та звихрену воду лиману і періщили ними в стіни будинків.
У ці шалені ночі Харченко вирушав у рисковані походи через усе місто, через міст — до військового аеродрому і назад. Він носив у потайне місце вибухівку для Федорчука і Вальтера. Це була нелегка робота. Прийшовши додому після денної зміни на макаронній фабриці, він складав тол у брикети, схожі на поліна, обшивав їх полотном, у якому прорізував дірки для підривних капсулів. А тільки-но починало темніти, виходив з дому, несучи за плечима велику в’язку дров, серед яких були сховані два — три грізних поліна.