Роман юрби

– Знаєш, – сказав винувато Льонька. – Я до тебе ненадовго. Я в неї зара в подсобниках, бо воно, сказать по-правді, помогти їй тра.

– А хіба кажу: надовго? – Олексій подивився на нього одним більшим, а другим меншим оком. – Вставимо ті дверці й шибонемо раз у шахи. А нє, то я Семенкжа гукну.

– Лучче гукни Семенкжа, – зітхнув Льонька. – Бо там буде гром і молнія!

– Ну це вже діствітільно, – хихикнув Олексій і повторив те, що й раніше варнякав: – Баби – то кодло таке. Я то дверці, може, й сам спортив, але коли б не та видрато-їсть побачила трохи зарано. Кажу: шо тобі, Галь, приспічіло з тими дверцями, давай лучче любов’ю займемся. Вставиш каже, дверці, тоді видно буде. Мені, конешно, раз плюнуть вставить; ті дверці, та я про тебе подумав. Бо ти, скать, наче на цепу біля тої Броньки був прив’язаний.

Вступили у хвіртку й побачили на ґанку гарну й повнотілу молодичку – трусила килимця. Від того подвір’я вкрилося туманом, і вони пройшли через той туман, спершу один, а тоді другий, чхнувши. Молодичка зблиснула зубами, відповідаючи на Льоньчине привітання, а приятель зашипів їй на вухо так тихо, що аж сусідка з того боку вулиці почула.

– Привів тобі, Галь, спеціаліста до тих дверець. Чось там собрази!

Галька кліпнула, тоді як Олексій широко всміхнувся і підморгнув Льоньці – вони переступили порога хати, на підлозі якої не було ані килимків, ані доріжок, світили тільки недавно пофарбовані дошки.

– У мене такий нелад, – сказала ніяково за спиною в Льоньки молодичка. – Саме прибираю, тож звиніть.

– Ще прибереш, – нетерпляче сказав Олексій. – Збігай-но, поки з дверцятами возитимемось.