Роман юрби

Коли забирав подушку й ковдру, жінка гмикнула й гордо відвернулася та й пішла у своїх справах – знала-бо, що йому невзабарі припече і перший не витримає відлюдництва, бо йому треба, а їй ні, бо для неї хай би того не було, а його таки прижене до неї гарячка – такі вже вродилися ці коблі, що без того не можуть. Може, прийме його, а може, й ні; зрештою, колись-таки доведеться прийняти, бо діло це житейське. Тому була рада, що раптом здобула волю та й вільний час, тож і не гадала сидіти вдома, а чимдуж чкурнула до приятельок, бо мала що їм розповісти й що послухати – було навіть смішно на ту набурмосеність, а водночас відчувала й інтереса: чим усе закінчиться, бо хоча вони не раз вступали в змагання поміж себе, але такого ще не було...

Отож дверці було ретельно й охайно припасовано, Галька недовірливо підійшла перевірити, чи справді все на місці. Відхилила й зачинила, і так кілька разів, відтак зирнула зневажно на чоловіка:

– Бач, як люди вміють!

– Шо ти хоч! – сказав, роблячи риб’ячі очі, Олексій. – Льоня спіціаліст класний – це кожен зна. Давай сприснем це діло, хай воно западеться!

– А тобі чого сприскувать? – озвалася молодичка. – Не ти ж підчинив?

– Як так чого? – обурився Олексій. – Чи ж я не хазяїн у себе вдома?

На те в молодиці з’явився досить дивний, застиглий кислий вираз, вона поколивалася на кухню й почала готувати закуску. Пляшка вже стояла на столі.

Відтак вони і посиділи, поки випили пляшку сурогатного вина; Галька вела себе церемонно, тобто пила одну й ту чарку, та й ту замість неї змушений допити чоловік. Тоді Олексій узяв гітару, крізь вікно прямо до них перевішувалася сонячна стяга, освітлюючи стола, та пляшку, й руку Олексієву, що дримбала на струнах гітари, Льонька розглядав те, що лишилося на столі: порізана ковбаса, редиска й хліб, і на мент ніби завмер, ніби опустився в глибоку криницю, прочуваючи, що з тієї криниці не зможе вийти, а Олексій у цей час заспівав тремтливим, козлиним тенорком, при цьому заплющивши очі, й це було так зворушливо, що Галька змахнула з ока сльозу, часом вона бувала й сентиментальна, а на плече Олексію поліз невидимий малий хлопчик, трохи більший за палець, але з буйною кучугурою. Він тримав у ручці якусь паличку, чи не олівця, і писав на білому полі Олексієвої пам’яті слова, що проступили червоними п’явками, отож ті слова і зчитував співак, тремтячим, козлиним тенорком їх проспівуючи.