Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Стояв біля вікна й бачив клаптя дороги, що проглядала крізь листя американського клена, і саме на тому клапті дороги нібито все відбувалось. Очі при цьому ставали вузькі й замерзали, і холод, який у них з’являвся, спускався долі до серця, поступово разом із крів’ю розтікаючись по цілому єстві. Відтак жаль, котрий долав його, в’янув і чах, як квітка в морозі, пропадав, чорніючи й скручуючись, як опале листя, бо те, що бачив на клапті дороги, відновлене силою уяви, знову гостро вражало і не лишало місця для виваг. Під таку хвилю світ пропадав для нього: зникало небо, трава, дерева, кущі, бур’яни, річка, городи – все перетворювалося на кисіль, сірий і кислий, а кіно, що його сам створив і сам переглядав, було також сіре, виблідле, без барв – самі тіні. З глибини того сірого киселю напливало на нього жінчине обличчя, насурмлене, лихооке, зі скривленими вустами, метало в його бік лискавки погляду – так завжди бувало, коли невдоволилася, а особливо по неділях, коли мала прати: одним із неперетравних ґанджів її вдачі було те, що ненавиділа прання; від самої думки про те щось у ній ламалось і кришилося. Ще в ліжку починала невдоволено сопти й не відповідала на його запитання. Він впокорювався й намагався неголосно й дихати, щоб не дратувати її більше, адже добре знав, що буде: тиша їхнього диму трісне, як скло (бачив у глибині уяви скло, яке тріскає і розпадається на дзвінкі скалки). До того всього звик – була одна із ситуацій, які треба перебути. Надто добре вивчив, як усе відбувається і що потрібно, аби Броня знову стала люба й лагідна, – розігрували сцену з цього спектаклю за твердо визначеними правилами; може, це й утримувало їхню спілку чотири роки.
Тієї пропам’ятної неділі усе почалось, як завжди: спершу сопіння й невдоволене мовчання, потім гримотіння посудом, що залишився немитий звідучора, – при цьому незмінно щось розбивалось. Як правило, радісно гукав із сусідньої кімнати: “Що розбила?” – і вона невдоволено-невиразно щось бурмотіла
– Коли б’єш посуду, – втішав її пізніше, помигуючи рідкими віями, – мені всіда кажеться: на щастя це!
– На болячку – не щастя! – буркала вона. – Багато заробляєш?
– Але ж, Бронь, – невинно казав, дивлячись розширеними наївними очима. – При чому тут мої заробітки: посуду лупиш ти?
В неділі, коли було прання, такого говорити не можна було, ну от, хоч і в хаті були, розірвалося над головами небо, спалахнула блискавка, але грім не вдарив, вуста Броні лишилися міцно запечатані, одначе вся вона, як він визначив подумки, напрочуд бридачіла, все гарне з обличчя зникало й розтавало, а все бридке навпаки проступало, і саме в таку хвилю Льонька починав розуміти, чому Броня так довго засиділась у дівках і чому на неї не звертали уваги хлопці й чоловіки; від неї часом просто хлюпало чорною відворотною хвилею. Отож знаючи такий пробіг спектаклю, Льонька вже навчився його певною мірою режисерувати, тобто, коли вона лущила посуд по неділях, мовчав чи (коли сидів у комірчині, де стояв у нього столярний верстат і де у вільні хвилини майстрував) затаєно, а може, й трохи єхидно всміхався. Та усмішка, здається, проїдала стіну, котра ділила його на той момент із жінкою, і, можливо, у трансцедентальний спосіб з’являлася десь там, на кухні, може, відбиваючись на склі вікна чи лампочки; принаймні Броня непомильно його насмішку відчувала, бо раптово переходила коридорця, притьма розчиняла двері, щоб застукати його з тим утаєним і насмішливим усміхом, але не був такий дурний: тільки рипіли двері, усміх щезав з його лиця – Броня заставала тільки пильно зайнятого працею чоловіка, який аж так задоволено стругав, так легко літав у його руках рубанок, що й це здавалося їй підозрілим. Навіть не повертав голови на розчинені різко двері, де стриміла, важко посопуючи і гостро дивлячись на нього жінка, саме та, збридачіла, саме та, із чорними відтручувальними від себе хвилями, а не мила й привабна, саме та, що примушувала колись чоловіків сахатися від себе; здавалося, шукала зачіпки, щоб вибухнути й вилити все чорне, накопичене в ній, звільнившись отак і очистившись, – тоді Броня знову почне гарнішати, і може, чоловіків чужих до себе не привабить, але Льоньку напевне приверне. Але причепитися не було до чого, супроти старанно трудився сумирний і тихий чоловічок, і робота, яку робив, не була дурницею, а мала принести в дім додаткового заробітка. Відтак чорного в ній накопичувалося більше, аж обличчя, і руки, й очі, і вуста їй потроху чорніли, а повітря вихекувала з рота з хрипким присвистом.
– Слиш! – сказала з тим хрипким присвистом. – Може б, ти не валяв оце тут дурня, а води мені наносив?