Убити пересмішника

— Далі, містер Джілмер.

— Тебе було засуджено на місяць за порушення громадського порядку, Робінсон? — запитав містер Джілмер.

— Так, сер.

— І добре ти всипав тому чорномазому?

— Він побив мене.

— Це так, але засудили тебе, правда ж?

Аттікус підвів голову.

— То була незначна провина, і це вже записано в протоколі, ваша честь.— Я по голосу відчула, що він стомився.

— Не має значення, хай свідок відповідає,— сказав суддя Тейлор. В голосі його теж відчувалася втома.

— Так, сер, мені дали тридцять діб.

Я знала, що тепер містер Джілмер доводитиме присяжним, що той, кого вже було осуджено за порушення громадського порядку, міг легко піти на те, щоб учинити насильство над Мейєлою Юел. Саме для того він і завів цю розмову. Така логіка мала переконати.

— Робінсон, ви, здається, майстер рубати однією рукою і шафанери, і дрова?

— Авжеж, сер, гадаю, що це так.

— І сили вистачить, щоб придушити жінку і кинути її на підлогу?

— Я ніколи цього не робив, сер.

— Але сили в тебе вистачить для цього?

— Думаю, що вистачить.

— І довгенько ти, хлопче, до неї приглядався?

— Ні, сер, я ніколи на неї не дивився.

— Виходить, ти рубав дрова, носив воду тільки з люб'язності, чи не так, друже?

— Я просто хотів їй допомогти, сер, більше нічого.

— Який же ти благородний, Том. І це після робочого дня, та й дома є що робити, га?

— Так, сер.

— Чого ж ти не працював у своєму дворі, а знайшов роботу у міс Юел?

— Я робив і свою роботу, сер.

— Отже, тобі, бачу, ніколи було і вгору глянути, а заради чого?

— Як це «заради чого», сер?

— Заради чого ти так вболівав за неї?

Том Робінсон відповів не відразу.

— Я вже казав: їй, видно, ніхто не допомагав...

— А містер Юел, а семеро дітей?

— З усього видно було, що їй ніхто не допомагав...

— І ти кажеш, рубав їй дрова, виконував іншу роботу по щедрості своїй душевній, так, юначе?

— Я ж кажу, хотів допомогти...

Містер Джілмер подивився на присяжних і посміхнувся.

— Чи не занадто це щедро з твого боку. Стільки робити, і все задарма?

— Так, сер. Мені просто шкода було її, вона більше за всіх робила, вона ж...

— Ах, он воно що! Тобі шкода було її? — Містер Джілмер мало не підскочив до стелі.

Свідок зрозумів, що сказав зайве, і неспокійно переступив з ноги на ногу. Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам’ятали відповідь свідка.

— Отже,— заговорив він нарешті,— двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.

— Ні, сер.

— Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?

— Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...

— Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?