Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
— Ви ж, дітки, нікому про це ні слова, домовились? А то знеславите мене.
— Виходить, ви п’єте з пакета кока-колу? Звичайну кока-колу?
— Так, мем,— мовив містер Реймонд і кивнув головою.
Від нього пахло шкірою, кіньми, бавовниковим сім’ям, і це мені подобалося. На ньому були високі чоботи, ніхто в Мейкомбі не носив таких.
— Здебільшого саме це я й п’ю.
— То як же це, ви просто прикидаєтеся, що п’ян... Вибачте, сер,— спохватилась я.— Я не хотіла вас образити...
Містер Реймонд усміхнувся, він не образився, а я тим часом знайшла підходящі слова:
— А навіщо ви так робите?
— Навіщо... о, розумію, ти хочеш сказати, нащо я прикидаюсь? Це дуже просто,— сказав він.— Декому не подобається, як я живу. Я міг би послати їх до біса, не подобається — діло ваше. Я так і кажу: начхати мені на те, що вам не подобається, як я живу, правда ж? Але до біса я їх не посилаю, зрозуміло?
— Ні, сер, не зрозуміло,— сказали ми з Ділом.
— Розумієте, я хочу дати їм привід. Людям легше, коли у них є привід. Уявіть собі, приїжджаю я в місто, правда, це трапляється рідко, іду, похитуюсь, соломинка в роті, і смокчу з пакета. Що скажуть люди? Дольфус Реймонд знову насмоктався, нічого йому вже не допоможе, він уже не зможе з собою нічого вдіяти. От і живе не так, як усі.
— Але ж, містер Реймонд, це несправедливо — удавати з себе гіршого, ніж ви є насправді.
— Авжеж, несправедливо, зате людям зручніше. Скажу по секрету, міс Фінч, я не п’яниця, але вони ніколи не збагнуть, що я живу саме так, а не інакше, бо мені так подобається.
Мабуть, мені не слід було слухати цього грішника, адже в нього діти — мулати, і йому байдуже, що люди кажуть про нього, але мені було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачила людини, яка навмисно зводила на себе наклеп. Чому він довірив нам свою велику таємницю? Я запитала його.
— Бо ви діти,— сказав він,— і можете зрозуміти мене, і ще тому, що я почув його...— Містер Реймонд кивнув на Діла.— Молодий, ще не може дивитися, коли комусь кепсько. Але підросте — і не братиме близько до серця, не плакатиме. Може, й доведеться зіткнутися з несправедливістю, але плакати він уже не буде, ще кілька років — і не буде.
— А чого плакати, містер Реймонд? — Діл згадав, що він мужчина.
— Того, що люди одне одного живцем закопують у землю і самі цього не помічають. Того, що білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя, їм і на думку не спадає, що кольорові — теж люди.
— Аттікус каже: обманути білого — погано, але обманути кольорового — в десять разів гірше,— промимрила я.— Гіршого, каже він, нічого й не придумаєш.
— Ну, не думаю...— мовив містер Реймонд.— Міс Джін Луїзо, ти не знаєш, твій батько не такий, як інші люди, ти зрозумієш це згодом, ти ще мало чого бачила в своєму житті. Навіть свого міста до пуття не знаєш, а для цього тобі треба повернутися до залу суду.
Тепер я схаменулася: містер Джілмер, певно, закінчив допитувати свідків. Я глянула на сонце, воно швидко сідало за дахами магазинів у західній частині площі. Я вагалася, що вибрати: містера Реймонда чи засідання окружного суду.
— Ходімо, Діл,— сказала я нарешті.— Тобі вже легше?
— Еге ж. Радий був познайомитися з вами, містер Реймонд, спасибі за ліки — як рукою зняло.
Ми перебігли площу і знову опинилися на галереї в приміщенні суду. Преподобний Сайкс зберіг наші місця.
В залі було тихо. Куди ж поділися немовлята, подумала я. Сигара містера Тейлора зникла майже повністю; містер Джілмер сидів за столом і швидко щось писав на жовтих аркушиках, здавалося, він змагається у швидкості з секретарем — у того рука бігала як навіжена.
— Шкода,— промимрила я,— прогавили.
Аттікус виголосив уже половину своєї промови. На його столі лежали якісь папери, певно, він узяв їх з портфеля, що стояв на підлозі біля стільця. Том Робінсон машинально перебирав їх руками.
«...і, незважаючи на брак прямих доказів, цього чоловіка звинувачено у злочині, що карається смертною карою, і він стоїть перед судом...»
Я штовхнула Джема в бік.
— Давно він почав?
— Щойно проаналізував докази,— прошепотів Джем,— ми виграємо, Всевидько. Тут просто неможливо не виграти. Він уже хвилин п’ять говорить. Виклав усе так просто і зрозуміло, ну... як оце-я, наприклад, став би тобі пояснювати. Навіть ти зрозуміла б.
— А містер Джілмер?
— Тс-с-с. Нічого нового. Стара пісня. Тепер мовчи.
Ми дивилися вниз. Аттікус говорив спокійно, невимушено — так він звичайно диктував листи. Він повільно походжав перед присяжними, ті зацікавлено стежили за нехитрим його маршрутом і, здається, слухали його уважно: в їхніх поглядах угадувалося схвалення. Це, певно, тому, що Аттікус не кричав.