Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
Тепер вона по-справжньому розплакалась. Її плечі здригалися від ридання і гніву. Як сказала, так і зробила: більше на жодне запитання не відповіла, навіть містерові Джілмеру, коли той намагався знову щось од неї почути. Я гадаю, що якби вона не була така бідна і темна, суддя Тейлор арештував би її за образу суду і всіх присутніх. Як не кажи, хоч я й не зовсім збагнула, як це вийшло, але від Аттікуса їй перепало добряче, правда, сам він, я це помітила, був незадоволений; Аттікус сидів за своїм столом, схиливши голову; Мейєла пішла на своє місце і, проходячи повз Аттікуса, кинула на нього сповнений ненависті погляд; такого лютого, колючого погляду я ще не бачила.
Коли містер Джілмер сказав судді, що в нього запитань нема, суддя Тейлор підсумував:
— Нам усім треба відпочити. Оголошую перерву на десять хвилин.
Аттікус і містер Джілмер зустрілися перед кріслом судді, перемовились і вийшли з залу засідань через двері, що за підвищенням для свідків. Це було сигналом для всіх: можна трохи розім’ятися. Тільки тепер я помітила, що сиджу на самісінькому краю лави і все моє тіло затерпло. Джем підвівся, позіхнув, за ним Діл, преподобний Сайкс витер обличчя капелюхом. Неймовірна спека, зауважив він.
Містер Брекстон Андервуд, що весь час спокійно сидів у кріслі, призначеному спеціально для представника преси, і як губка вбирав показання свідків, обвів неприязним поглядом галерею для кольорових, побачив мене, незадоволено пирхнув і відвернувся.
— Джем, містер Андервуд нас побачив,— сказала я.
— Не турбуйся. Він не скаже батькові. А в хроніці «Трібюни» з’являться повідомлення.
Потім Джем повернувся до Діла і почав щось йому пояснювати, певно, щось цікаве з цього процесу, хоч, на мою думку, поки що нічого цікавого тут не було. Аттікус і містер Джілмер майже не сперечалися, містер Джілмер звинувачує сьогодні якось ніби неохоче; свідки, як осли: куди їх ведуть, туди вони і йдуть. Проте Аттікус колись казав, що в цьому суді юристові, надміру винахідливому щодо свідчень, як правило, добряче перепадає від судді Тейлора. Аттікус хотів, щоб я зрозуміла: на вигляд суддя Тейлор лінивий, веде засідання суду дрімаючи, але знає, що робить, і збити його неможливо. Аттікус сказав, що він хороший суддя.
Невдовзі суддя Тейлор повернувся і знову вмостився в своєму кріслі. Діставши з кишені жилета сигару, він пильно оглядав її. Я легенько штовхнула Діла. Оглянувши сигару з усіх боків, суддя Тейлор рішуче куснув її.
— Ми інколи навмисне приходимо сюди, щоб подивитися на нього,— сказала я.— Тепер до вечора жуватиме. Ти тільки дивися.
Не підозрюючи, що за ним стежать з галереї, суддя Тейлор вправно взяв одкушений кінчик сигари на нижню губу, а тоді — плюх! — і влучив прямо в плювальницю, в самісіньку середину, нам аж на галерею чути було.
— Б’юсь об заклад, свого часу він був чемпіоном, його ніхто не переплюне,— промимрив Діл.
Під час перерви присутні, як правило, виходили з залу, але сьогодні всі лишалися на своїх місцях, навіть нероби, яким так і не вдалося присоромити молодших, щоб поступилися місцем,— стояли попід стіною. Містер Гек Тейт, мабуть, наказав не впускати до громадської вбиральні нікого, окрім співробітників суду.
Аттікус з містером Джілмером повернулись, і суддя Тейлор глянув на свій годинник.
— Скоро четверта,— сказав він.
Дивно: годинник на будинку суду за цей час мав пробити принаймні двічі, а я не чула жодного разу.
— Спробуємо сьогодні закінчити? — спитав суддя Тейлор.— Як ви гадаєте, Аттікус?
— Гадаю, що можна,— відповів Аттікус.
— Скільки у вас свідків?
— Один.
— Давайте послухаємо його.
РОЗДІЛ XIX
Том Робінсон підійшов до місця свідка, правою рукою підняв ліву і поклав на чорну обкладинку біблії. Але тільки-но він забрав праву руку, як немічна ліва безпорадно сповзла з книги і впала прямо на стіл секретаря. Том знову став піднімати її, але суддя Тейлор буркнув:
— Гаразд, Том, досить.
Том склав присягу і пішов до місця свідка. Аттікус почав швидко питати його, і ми дізналися, що Томові двадцять п’ять років, він одружений, має трьох дітей; один раз притягався до суду — був засуджений на місяць ув’язнення за порушення громадського порядку.
— Ви кажете, за порушення громадського порядку,— мовив Аттікус.— У чому воно полягало?
— Я побився з одним чоловіком, він кинувся на мене з ножем.
— Він поранив вас?
— Так, сер, трохи зачепив. Ось бачите...— Том незграбно поворушив лівим плечем.