Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
Гриша, а разом із ним усі інші подивилися туди, куди показував Багров, і побачили чорного крука. Птаха, ніби дочекавшись загальної уваги, тричі каркнула, знялася з гілки і, кілька разів махнувши крилами, розчинилася в тумані.
— Ну, крук.
— Сміятися, звичайно, будеш, але хрін із тобою, слухай: тунгуси кажуть, що ведмеді слугують крукам. Круки ніби як посланці творця, стежать за людьми. А ведмеді — їхні воїни, охоронці, — Багров розкуйовдив бороду. — Ви навряд чи повірите, тільки сміятися будете. Але в нас люди вірять.
— У що вірять? — запитав Гармаш. — У казку про крука й ведмедя?
— Тут, хлопче, все складніше. Круки звичайно з’являються в тих місцях, де природа ховає від сторонніх скарби. Різні скарби. Нафта, вугілля, знову ж таки — золото, — чи Павлові здалося, чи провідник при цьому хитро примружився. — Значить, крук наглядає, а ведмідь охороняє. І якщо охоронець — харгі, людожер, то скарби справді великі. Ну, це тунгуси так говорять, — розвів він руками. — Тільки бачите, як усе одне до одного. Ведмідь, крук… Та й люди загризені. Крук, значить, гостей непроханих шукає і ведмедя, охоронця, на них направляє. Ну, а там уже кому як пощастить.
— Цікава казочка, — обережно промовив Павло. — Дітей забавляти. Чи лякати, хто як собі захоче. Кажеш, крук оце зараз біду нам накаркав?
— Бог його знає. Може, й крук. Може, самі вони з дороги збочили. Так і будемо стояти?
Розвернувся і першим посунув уперед. Інші подалися за ним, і лише Павло серйозно поставився до щойно почутого.
Дуже дивні історії розповідає Матвій Багров. Спочатку натякнув, що Пилипкові-дурникові всюди Рогожин ввижається, наче мара. Тепер знову дивний і досить прозорий натяк на скарби, які охороняють круки з ведмедями — тайгова сторожа.
Він про щось здогадується чи більше того — про щось знає?
Порадитися з хлопцями він не міг. Адже усамітнюватися на очах провідника — означає викликати в нього зайві підозри. Доведеться чи відводити їх по одному й попереджати, щоб трималися обережніше, або — і так краще — поки що мовчати й до всього дійти своїм розумом. Раптом Матвій, старий тайговик, справді без задньої думки розповідає їм давні тунгуські легенди…
Словом, побачимо. Тепер головне — з болота вибратися.
Це не забарилося. Далі рухалися вже без пригод і особливих перешкод. Судячи з усього, небезпечні місця лишилися позаду, йти ставало чимдалі легше. Хвилин за сорок туман розвіявся, подорожні щасливо ступили на тверду землю. Ще один невеличкий перехід, і крізь стовбури дерев перед ними в променях сонця, що потроху заходило, блиснула вода.
Вони вийшли до річки.
Переправа
Намет розбили на узліссі. Під вечір подув північний вітер, дерева боронили людей від нього, сюди не тягнуло холодом від річки. Переправлятися на той берег під захід сонця Багров не радив, і всі з ним погодилися — перехід через болото таки втомив.
Поки провідник разом із Бражником та Коханом займалися вогнищем, Коломієць із Сотником спробували, користуючись близькістю води, хоч якось відіпрати свій одяг від болотяного бруду. Звісно, ніхто не брав із собою мила. Лише в запасливого Бражника виявився маленький мильний квадратик, відрізаний від цілого бруска. Але ним навіть при найекономнішому користуванні не можна було випрати нічого більшого й ширшого за онучі. Річкове дно було кам’янистим, нашкребти з-під каміння піску, аби відтерти бруд, толком не вдалося. Зрештою потерпілі обмежилися тим, що як могли старанно виполоскали одяг, тримаючи його проти течії, аби вода краще його промила. Потім, викрутивши речі й розклавши біля багаття, обидва, лишившись у самих трусах і майках, спробували викупатися самі. Холодна вода їх не лякала. Але варто було Коломійцеві зайти вище колін, його ледь не збила з ніг сильна течія.
— Нічого собі! — вигукнув не готовий до такого Гриць і вибіг назад на берег.
Сотник, лише трохи помочивши ноги, зробив кілька гімнастичних вправ, аби зігрітися, і сказав:
— Даремно ми від самогону відмовилися, Пашо! Зараз би після купання в болоті так би добренно пішло грамів десь двісті!
— Отак і домовляйся з вами про сухий закон, — буркнув Гармаш.
— А де ти тут, товаришу старший лейтенант, бачив сухий закон? — устряв Коломієць. — Вода — мокра, болото — мокре, дощ он збирається — і той мокрий буде. А ми тут із твоєї милості умовно сухі.
— Вертайся по горілку, коли припекло, я не проти. Доженеш, ми сліди залишили, — Павло кивнув головою у бік болота.
— Отакий у нас ротний, отака у нас рота, — Гриць присунувся ближче до вогню. — Нас із Костиком без штанів точно комарі загризуть.