![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Все той же біленький будиночок вуйни Рути з чистесенькою світлицею, поставець з дорогою порцеляною, м’які кріселка біля столика, заварничок з напоєм із запашних трав… На стіні — малювання з вуйка Дзвенимира Гриди, котрий загинув у тій же битві, що і його небіж Богдан, бо війна застала його у Лелезі, в гостях у родичів… Спочиваленька та кабінетик призначені для любої племінниці… І сама вуйна у білій вдовиній намітці, тиха, спокійна і виважена.
Другого дня по приїзді Дана почала збиратися на прогулянку. Вуйна спитала її стиха:
— Даночко, чи не до Літавця ти зібралася?
— До Літавця, — здивовано відповіла Дана.
— Ти туди сама не ходи, — роз’яснила вуйна, — тоді, тільки-но ти поїхала, біля того водоспадику ішторнійські вивідачі захопили в полон одного з родогорських воїнів.
— О, ні, - прошепотіла Дана. Чомусь їй згадався чорноокий Ранок, котрий поводився як вельможа. Чи не він потрапив ворогам до рук?
— Юнак служив разом з приятелем, — оповідала тим часом вуйна, — їх обох вислали сюди зі столиці за якусь провину. Швидше за все — за поєдинок… Той приятель якось зговорився з парою Стражів Гір і пішов визволяти свого друга. Він, і оті два парди… Говорять, що то навіть не бій був — бійня… Боговладці взагалі навчені ріжних там кунштиків… Кажуть, що той другий вельможа бився навіть не мечем — викидними «пазурями». І метавками, що їх не кожен вояк знає, як і до рук узяти. Мій Дзвенимир, однак, умів…
— От відважний воїн, — захоплено мовила Дана, маючи на увазі невідомого боговладця, — і чим же це все закінчилося?
— О, — вимовила пані Рута, — це було неймовірно… Я бачила на власні очі… Іду собі від приятельки, коли просто на мене мчить самка парда… Я ледве встигла відскочити. Мчить, не розбираючи дороги. Вона і привела пана сотника на місце, де все це відбувалося. Знаєш наше гаряче джерело?
— Авжеж, — сказала Дана, — ну, і…
- І там знайшли обох воїнів. Їх охороняв пард-самець. Юнака, котрий визволяв друга, було поранено мечем. А другого боговладця теж привезли напівмертвим… Його катували… У фортеці і досі служить десятником приятель Дзвенимира, так він оповів мені, що у бідолашного молодика груди були чорними від опіків. Пан Змій, сотник, навіть посилав до Ігворри за волхвом Богуславом. А біля джерела, доню, поховали в спільній ямі одинадцять мертвих ішторнійців… Чи може навіть дванадцять… Не пам’ятаю вже. В Родогорі шепочуться, що у них, ніби, таке завдання було — викрасти чи-то одного боговладця, чи-то обох. Ці юнаки — вельможі дуже високого походження, і тому…
Дана знову згадала юнака, що грав для води і вітру… Невже це він бився нарівні з пардами? Не може бути, хоча… Вельможного ельфа не так часто зустрінеш в тутешній глушині, а дівчина тоді бачила якраз двох. Чорноокого Ранка і його приятеля з флейтою…
Панна Лелег лише сумно зітхнула. Її спроби бути для якогось юнака чимось трохи більшим, аніж товаришем по мечу, до цього дня були невдалими. Княжич Владияр вважав її за молодшу сестричку, пан Трембич… Бідолашний пан Трембич… Щодо ж пана Лемпарта, то дівчину і досі трусило від огиди, коли вона згадувала оту їхню розмову, і те, що було потім.
Вуйна Рута не знала, що і думати. Племінниця, зазвичай така жвава і непосидюча, нині майже не виходила з дому. То читала, то сумувала… Не виходила навіть до місцевого театрику, де якраз показували своє вміння актори народного театру з Ігворри.
Одна з вистав звалася «Мірошник з Крепимирова», і, за чутками, була з рік тому дуже слинною у Боговладі. Вуйна Рута бачила її один раз і нині вихваляла небозі:
— Смішна вистава неймовірно… Я ледве стримувалась, аби голосно не розреготатись. Сходи, дитино… На ту виставу і вояки з фортеці ходять… Може когось придивишся собі
— О, ні, мила вуйно, — зітхнула Дана, — я розчарувалася у воїнах…
— Ну, то подивишся, як бути жоною мірошника, — засміялася пані Рута.
На виставу Дана таки пішла. Це був останній день показу — назавтра ігворрці виїжджали до Владигори. Глядачів було не так вже й багато, і тому дівчина одразу помітила, що за нею стежать.
Невисокого зросту чоловічок, закутаний у плащ, йшов за нею назирці до самої будівлі Народного театру. І коли Дана зайшла до зали, то теж його побачила. Вірніше — не самого чоловічка, а краєчок його плаща, який мелькнув на сходах. Шпиг, який хтозна чого її вистежував, поспіхом піднявся на балкон.
Статурою переслідувач нагадав Дані кедазьких слуг пана Лемпарта. Через це вона довго не могла увійти у світ вистави і стривоженими очима дивилася поперед себе, не зовсім розуміючи, що роблять на сцені всі ці люди у квітанських вишиванках.