Гра на багатьох барабанчиках
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Літопис
- ISBN: 966-7007-84-5
- Переводчик: Віктор Дмитрук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра на багатьох барабанчиках». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Коханий Татусю, написала вона того дня, мушу тобі сказати, що мене прикро зачепили оті твої слова, вони ще й сьогодні бринять мені у вухах. Батьки, проте, люблять своїх дітей, адже це природно, тому я знаю, що ти не хотів мене скривдити, а всього лиш застерегти від труднощів артистичного життя. Часом я визнаю, що ти мав рацію, бо якби мені сьогодні довелося ще раз вибирати, не знаю, як би я вчинила. Не знаю.
Потім настала зима, але була на диво лагідна. Вистачало електронагрівачів, щоби нагріти спальню і кухню. Під час репетицій вона вмикала в залі за сценою два маленькі піддувала, і за десять хвилин ставало тепло. Вона вправлялася. Звичайно, сама помічала, що музика випереджає її, що мусить зменшувати розмах, знижувати стрибки, тільки позначати нахили.
Якщо людині за шістдесят, важко чекати колишньої жвавости, колишньої легкости, хоч і важила вона не більше, ніж раніше.
Любий Татусю, я хотіла би зробити тобі якийсь подарунок на уродини, але справді не знаю, який. Це справді дивно, що ми вже обоє не молоді — однаково рухаємося з часом уперед. Можна сказати, що йдемо плече в плече. Разом. Тобі буде 90 років, мені за місяць виповниться 64. Я завжди пам’ятаю, що нас розділяє 26 років, і я бажаю собі бути в такій же добрій формі, яку ти, хочу вірити, маєш зараз. Ми так давно не бачилися. Майже тридцять п’ять років тому…
Звичайно, і цього листа вона не закінчила. Приєднався до інших і замовк на півслові у шкіряній валізці.
У грудні вона готувала виступ на Різдво. Мала танцювати «Лускунчика» і сумлінно працювала по кілька годин на день. Підготувала запрошення і розіслала їх поштою — тобто вкинула у поштову скриньку в містечку. Вислала також запрошення війтові, бургомістрові містечка, аптекарці, у якої купувала свої креми, учительському колективу. Що ж, прийшло лише четверо людей — господар з жінкою і оті дві безлітні, сиві й немічні, зігнуті до землі, спраглі вигляду руху. Інші — може, боялися, що вона впаде під час танцю, що переломиться, як паличка, і вони змушені будуть стати свідками чогось прикрого. Люди хочуть бути учасниками лише приємних подій.
Того вечора вона дозволила собі поплакати. Лежала навзнак, а сльози всмоктувались у її суху, як пустеля, шкіру, так що ні одна крапля не спливла на простирадло.
На Різдво отримала кілька листівок із побажаннями, серед них і від чоловіка, чи партнера, чи ким він там був — отой у червоних сорочках.
У лютому два тижні село було засипане снігом, тоді вона покинула репетиції і цілими днями сиділа скулена на ліжку, дивлячись через вікно на засніжені плинні краєвиди. За тиждень хтось почав добиватися до неї. Це був господар із села, який зі злістю запитав її, чи вона взагалі ще жива. Не подає ніяких знаків, кругом будинку немає слідів. З комина не йде дим. Що то за звички? Так не робиться. Він їде саньми до міста, то що їй привезти? Сказала, щоби винограду, оливкового масла, багато салату і помідорів. Той знизав плечима і під вечір приніс їй пластикову торбу з буханкою хліба, мішечком квашеної капусти, салямі та шоколадом. Виявилося, що вона усе те з’їла. Тепер він приходив щодня і палив їй у великій кахляній пічці, яка нагрівала весь дім. Казав, що взимку треба їсти бігос і обов’язково слід випити чарку горілки. По ньому було видно, що саме це він робить постійно.
Коханий Татусю, чи ти знаєш, що відчуває людина, якої не кохають? Відчуває, що усе, що зробить — погано, і навіть коли перестає це робити — це теж погано. Усе в ній нікуди не годиться. Вона є шматкою, папірцем, кинутим на землю. Така людина ніколи не знатиме спокою. Робитиме усе, щоби заслужити кохання, але їй це ніколи не вдасться. Може, з таких некоханих людей і беруться усі ті, що прагнуть досконалости, бо їх ніколи не задовольнить жоден результат; вони працюватимуть, як воли, без можливости осягнення, без нагороди. Країна Сізіфів і тих, хто носить воду решетом.
Коли сніги трохи станули і дорога стала проїжджою, вона поїхала з господарем до містечка й накупила фарб та пензлів. Банки, баночки, тюбики. Бачу, що буде ремонт, усміхнувся господар, але я вам скажу, що не варто, бо вся халабуда одразу розвалиться, шкода тільки грошей. Вона сказала, що зробить на Великдень ще один виступ. Цього разу знову щось інше, але він лиш усміхнувся якось сумно і нічого не відповів. Тепер вона проводила у залі зі сценою цілі дні і малювала; в селі було чути музику, яку вона пускала на грамофоні — така, як у радіо, нудна. До мелодії долучалося кавкання ворон і галок, які цього року вподобали собі дерева у занедбаному парку. Пополудні вона гріла воду і відмивалася від тих фарб тільки для того, аби наступного дня вимазатися ними знову. Потім запарювала трави і писала свої листи.