Гра на багатьох барабанчиках
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Літопис
- ISBN: 966-7007-84-5
- Переводчик: Віктор Дмитрук
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гра на багатьох барабанчиках». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
Моє тіло заважало мені, моє тіло мучило мене, бо найохочіше я лягла би поруч із ним безтілесно. Це тіло набухало, коли ми миналися на сходах. Він говорив зі мною з надто близької відстані, надто небезпечної, бо повної запахів. Комбінезон, витканий із запашного повітря, тріщав, наче відкривали замок-блискавку, а навкруг розігрувались усі можливі жести — як невинні, повні втішання поплескування по спині, так і його долоня між моїми ногами. Я казала йому, щоби зачиняв на ніч вікна від гліцинії, щоби регулярно витягав усе з поштової скриньки, щоби це, щоби те.
Я жадала його від того самого часу, як побачила. Чи це погано? Адже доньки є частинами своїх матерів, як і матері частинами доньок — і нічого дивного, що жадання розливається в них обох, як ріка під час повені, що заповнює весь можливий розташований нижче простір. Я вже маю свої роки й знаю, що не можна опиратися прагненню — треба бути чутливим меліоратором — дозволити йому плинути, дати нести себе, бо його не можна ані виповнити, ані затримати. Хто думає інакше, той обманює себе. Він думав інакше.
Але спершу вона повернулася, і в моїй кухні ми відтанцювали отой сумний танець — ми колихалися в обіймах, переступали в монотонному балеті з ноги на ногу по всій кухні, від вікна до дверей, знову одна особа, як до несправедливого поділу. Гладили одна одну по волоссі, занурені у свої запахи, в мої комірці та її каптури. Я відчувала її груди і опустілий живіт. Але коли він з'явився в дверях, ми відступили одна від одної, засоромлені, і він забрав її, а потім я знову чула нагорі їхні кроки.
Я вчила її викопувати корені багатолітника й одним рухом натягати постіль. Вночі він приходив до мене вниз і, мабуть, боявся мене, бо завжди відгонив пивом. Я обіймала його стегна ногами, наче була молодою дівчиною. Вранці чула його ранковий душ — ще довший, ще більш нерухомий, ніж до того.
Він, мабуть, думав по-своєму — що кожне жадання можна заспокоїти, кожне прагнення сповнити, кожен голод наситити, як і кожен чоловік.
Ми позачиняли вікна на зиму, і знову треба було обрізати пагони куща. Він ще стукав куксами в шиби у ритмі перших осінніх вітрів, але шансів не мав, приглядався до нас з підвіконня вже безлистий, безсилий. Над калориферами тремтіло повітря.
Чи вона, моя донька, знала? Якщо була частиною мене, як я була її частиною — то повинна була знати правду. Я часом чула, як вона будилася вночі й кричала: «Мамо!», але це зовсім не було кликання, я вже не мусила зриватися з ліжка й бігти до неї. Вона кричала «Мамо!» так само, як могла би кричати «Аааа!» чи «Ой!» Це він тулив її. Він казав: «Усе гаразд, спи, спи».
Зима розвивалася поволі, непоступливо затемнюючи світ. Журливі довгі ночі, короткі дні, розкришені у відголоси кроків нагорі. Вона не озивалася до мене, тож і я нічого не казала. Дивилася через вікно їй у шию, коли вона виходила з дому. Відчувала її погляд на шиї, коли я виходила з дому. Бачила, як вона ніби ненароком робила парасолькою дірки в землі, ідучи на зупинку, і плювала в них. Чула стрімке лопотіння при натяганні свіжої постелі.
Коли її не було, я багато разів частувала його кавою. Всипала у склянку дві ложечки цукру й мішала так довго, аж поки солоднеча зм'якшувала гіркоту. Він пив жадібно, не підводячи погляду, випивав усе до дна. Я завжди робила перший делікатний крок, ледь помітний, і зовсім не тому, що це я більше хотіла, а щоби увільнити його від почуття вини, щоб уможливити йому вигоду бути жертвою, розгрішити його ще до того, як гріх буде вчинено. Закидала йому ноги на стегна й стримувала оте його безмежне бажання тулитися. Я не хотіла, щоб він був слабким, хотіла, щоб був сильним.
Потім вона верталася і робила йому свою каву. Солодила двома ложечками цукру й мішала так довго, поки напій не ставав оксамитним.
Так це тривало до весни, коли незмінність добре виваженої конструкції стала нестерпною. Того самого дня в її і в мою каву друга ложечка не всипала цукру. Оскільки це сталося того самого дня, нам обом було ясно, що доньки є частинами своїх матерів, а матері — частинами своїх доньок. Іншого витлумачення не могло бути. Тому він умирав два рази. Два рази був неживий. Раз для неї, раз для мене.