Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Без сумніву, князі Вітовт і Федір ще в ті часи домовилися породичатись своїми дітьми (Василь та Агафія). А оскільки князеві Василю було тільки 4–5 років, то Подільським князівством спочатку володів Великий князь Вітовт, а досягнувши повноліття, — Василь Красний, потім його брати (двоюрідні) — Петро та Іван. Наприкінці довгу боротьбу за цей край очолював син Федора Даниловича — Федір Федорович, якого величають і Федором Несвизьким, і Федором Подільським. Та що цікаво: переважна більшість земель Поділля (окрім західних — королівських) у ХV–ХVІ століттях належали князівським родам Острозьких. І саме ці династії розбудовували та обороняли згадані території. Хоча нас переконують в іншому.
Саме про такий стан речей сьогодні треба говорити. І не забувати, що Великий князь Вітовт завжди захищав свої інтереси та змушений був стояти на боці руських (українських) князів, які у Великому князівстві становили переважну більшість. Не будемо з цього приводу наводити багато цитат. Нагадаємо тільки про лист Вітовта до Ягайла від 8 травня 1429 року, де «От жалоб Витовт переходит к угрозам: если Полякам угодно считать Литву (і Русь. — В.Б.) зависим(ыми) и Литовцев (та русичів. — В.Б.) чем-то вроде рабов, никто им не препятствует делать это, но пусть они подумают сперва о грозных последствиях такого отношения…» [21, с. 346–347].
Тому, звичайно, після смерті Вітовта (і ще до неї) поляки робили все, аби загарбати Велике Литовсько-Руське князівство та поглинути його землі. Точно так сьогодні чинить Московія, заперечуючи можливість самого існування української держави та вигадуючи різні Малоросії та Новоросії.
Велике Литовсько-Руське князівство, «…бывш(ее) вполне независимым государством, в глазах Поляков утратил(о) право на самостоятельную политическую жизнь, и попытка Витовта надеть на себя корону разбилась о сопротивление Польши. В самых мотивах отказа было нечто крайне оскорбительное для национального чувства Литовцев и Русских (у ті часи ще не існувало «русских», були тільки русичі, русини)…» [21, с. 346].
Розпочалася люта війна між поляками та переважно русичами за загарбане Західне Поділля і за Велике Литовсько-Руське князівство, яка, то затихаючи, то відновлюючись, тяглася до отруєння Великого Литовського князя-католика, ставленика Польщі — Сигізмунда, в 1440 році.
У цьому розділі не будемо переповідати хід давньої боротьби. Це істориками давно зроблено, хоча цілковито в пропольському дусі. Нашим завданням є привернути увагу до керівника опору на Поділлі — Федора Острозького — сина князя Федора Даниловича, якого зрозуміло навіщо величають чи то Федором Несвизьким (Федір Корибутович Несвицький), чи то Федором (Федьком) Подільським.
Ми достовірно знаємо з літописів, що Подільська земля спочатку належала до Великого Київського князівства, а пізніше — до Великого Галицько-Волинського князівства. Тобто рід руських (українських) князів Галицьких-Острозьких був володарем того краю з X століття нової ери.
Польські історики-хроністи, як і пізніше московські, описуючи історичні події, мали конкретне державне завдання підвести законну базу під завоювання та захоплення українських земель. Тому є цілком зрозумілим хід тих псевдо-літописців використати давні європейські джерела і подати імена руських (українських) князів у невластивому іноземному звучанні. Можливо, на перших порах таке робилося й без злого умислу. Та пізніше ці дії стали навмисними. Бо за іноземним іменем свідомо приховували князя українського походження. Так замість князя Василя Красного Острозького — з’явився князь Гедігольд, замість князя Петра — Петро Монтигердович, князя Івана — Іван Довгірд. Розуміючи, що іноземці Іванами бути не можуть, почали руського князя Івана видавати за поляка Єжи.
Ми б, певно, ніколи й не дізналися про те польське фальшування, та московити, видаючи спогади посла англійського і французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа, подекуди текст переклали достовірно.
І раптом трапилася велика несподіванка: серед «руських лицарів» на обіді у «руського князя і княжни», які не мали жодного найманця серед своїх воїнів, — присутній якийсь Гедігольд. І не просто присутній, він є князь, який на тому обіді порушив етикет. А князів з таким українським іменем історія не знає. То в чому справа?
Стає зрозуміло, що в цьому епізоді наявна польсько-московська фальш. Вони таким чином приховали рід князів Острозьких (Галицьких) — справжніх володарів Поділля. Бо скажіть, будь ласка, яке мав право польський король Ягайло 1430 року завойовувати та приєднувати до Польської Корони Поділля без згоди його законних володарів князів Острозьких?