Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі

«Прежде всего, разумеется, предлежит вопрос генеалогический: от какой отросли Владимирова (Святого. — В.Б.) племени произошёл род князей Острожских?.. Галицкий король Даниил Романович назван предком князей Острожских…» [23, с. 2–3].

Жоден великий український історик царських часів, включаючи професора Михайла Грушевського, не піддавав сумнівам походження князівського роду Острозьких з династії Рюриковичів.

Та йшли часи, міцніла радянська влада, а князі Острозькі все більше поставали українськими національними героями, які у важкі часи польського засилля очолювали народ та виступали проти окупантів. Головне, що одночасно вони очолювали український народ у лютому протистоянні татарській Московії, Кримському ханству та Османській імперії. А це повністю суперечило московській державній шовіністичній доктрині, що українці ніколи не мали своєї держави, не вміли її захищати та взагалі не здатні до державотворення і боротьби за державу. Бо ж такі національні герої, як гетьман Виговський, Петлюра, Болбочан, Махно, Тютюнник, Бандера, Шухевич, Василь Кук та сотні інших під тиском російської радянської системи стали зрадниками та запроданцями українського народу. Отака викривлена московська логіка.

Свої, московські, запроданці, такі як Олександр Невський, Дмитрій Донський, котрі зраджували існуючій у ті часи владі, ставали російськими національними героями, а українські, казахські, грузинські люди за подібні вчинки ставали ізгоями своєї нації. Москва в радянські часи вела себе агресивно, як ніколи.

Яскравим прикладом того, як під тиском московської ідеологічної машини деякі українські історики протягом останнього часу різко міняли своє бачення генеалогічного походження правлячих князівських родів, є професор (доктор історичних наук) Наталя Яковенко. Якщо ми звернемося до її праці «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.», опублікованої в Києві 1993 року, та порівняємо з аналогічною працею 2008 року видання, то раптом побачимо, що пані професор поміняла думку і написала таке: «Авторка (тобто професор Н.М. Яковенко. — В.Б.) не підтримує гіпотези про походження князів Острозьких із династії Рюриковичів, про що детальніше див(ись) далі» [139, с. 88].

Та як «не дивився далі», а пошуків істини у професорки знайти не вдалося. Вона описала проблему так: «…приблизно від середини XIX століття і до початку Другої світової війни точилася тривала наукова полеміка, яка, у ґрунті речі, так і лишилася незавершеною. У центрі її стояло питання про походження найпотужніших князівських родів Волині: Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких і Четвертинських… Темний характер писемних і сфрагістичних джерел кінця XIII — першої половини XIV століття, куди сягає коріння українських князів… відкривали широке поле для різнотлумачень і протилежних висновків. Адже йшлося про те, чи визнавати зв’язок могутніх князівських відгалужень із домом Рюриковичів і тим самим ствердити безперервність династичної традиції в Україні-Русі,.. а чи доводити, що цю традицію було перервано… на першу версію приставали не тільки російські науковці, а й такий авторитетний фахівець, як Юзеф Вольф, німець із походження, підозрювати якого у проросійській тенденційності немає підстав. Заперечення, що за рівнем аргументації не поступалися Вольфовим висновкам, було сформульовано майже через 20 років після виходу в світ його книжки. Йдеться про першу зі статей Юзефа Пузини, яка вийшла друком 1911 року у Львові й одразу викликала гостру наукову полеміку. У підсумку ж, на мою думку, перевагу над опонентами здобув Пузина… Визначаючи слушність конкретних доказів (яких немає. — В.Б.) і загальних міркувань Пузини, можна погодитися з його концепцією походження дискусійних волинських родів» [139, с. 91–92].