Голодні ігри

— Ні. Замовкни і їж свої груші,— не витримала я.

Після третього прикладання з рани витекло щонайменше відро гною, але тепер вона мала значно кращий вигляд. Набряк зійшов, і я побачила, наскільки поріз глибокий. Він сягав аж до кістки.

— Що далі, лікарю Евердін? — запитав Піта.

— Може, варто змастити рану маззю від опіків? Гадаю, вона також допомагає уникнути інфекції. А тоді, може, накласти пов’язку? — мовила я.

Я так і вчинила. Тепер усе було набагато краще. Хоча у порівнянні зі стерильною пов’язкою його спіднє, здавалося, було вкрите брудом і кишіло інфекцією. Я витягнула рюкзак Рути.

— Ось, прикрийся цим, а я виперу твою білизну.

— Я не соромлюся тебе, — мовив Піта.

— Ти такий, як моя родина, — буркнула я. — Я соромлюся, ясно?

Я повернулася до нього спиною і дивилася на струмок, аж поки його білизна не плюхнулась у воду. Можливо, він почувався краще, якщо уже міг кидати.

— Знаєш, а ти трохи гидлива, як на таке смертоносне створіння, — сказав Піта, поки я прилаштовувала його спіднє на камінні.— Шкода, що я не дозволив тобі викупати Геймітча.

Згадавши ту сцену, я скривилася.

— Що він тобі присилав?

— Нічого, — мовив Піта.

Він замовк на мить, а тоді до нього дійшло:

— А чому ти питаєш? Тобі він уже щось присилав?

— Мазь від опіків, — мовила я безневинно. — А, і трохи хліба.

— Я завжди знав, що ти — його улюблениця, — мовив Піта.

— Я тебе прошу, та він не може перебувати зі мною в одній кімнаті,— заперечила я.

— Тому що ви такі схожі,— пробурмотів Піта.

Я проігнорувала цю репліку, адже зараз був не зовсім годящий час, щоб наговорювати на Геймітча, хоч як мені цього хотілося.

Я дозволила Піті подрімати, поки сохнув його одяг, але з настанням обідньої пори лагідно потрусила його за плече.

— Піто, підводься. Час іти.

— Йти? — запитав він збентежено. — Куди йти?

— Подалі звідси. Можливо, вниз по течії. Кудись, де ми зможемо заховатися, поки ти не відновиш сил, — мовила я.

Я допомогла йому вбратися, але вирішила, що не взуватиму черевиків, щоб ми могли брести струмком. Потім підтримала його, щоб він зміг підвестися. Він зблід, щойно випростався.

— Давай. Ти зможеш.

Але він не міг. У будь-якому разі він не зайде далеко. Ми подолали футів п’ятдесят вниз по струмку, він опирався на моє плече, але будь-якої миті міг зомліти. Я всадовила його на землю і ніжно поплескала по плечу, вивчаючи тим часом територію. Звісно, я б радо вмостила його на дереві, але куди там. Проте могло бути й гірше.