Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— У чому річ, графе? Чого йому треба? Що сталося? — запитав він глухим, хрипким голосом.

Граф знизав плечима, але замість нього відповів Холмс:

— Одне слово, містере Мертоне, ви програли.

Боксер далі розпитував свого спільника:

— Жартує він, цей чолов’яга, чи що? Мені не до жартів.

— Звичайно ж, ні, — мовив Холмс. — Можу запевнити вас, що через годину охота до жартів у вас відпаде цілком. Послухайте-но, графе Сільвіусе. Я людина заклопотана й не можу гайнувати час. Я піду до своєї спальні. Прошу вас, будьте без мене як удома. Так вам легше буде пояснити своєму другові, що сталось. Тим часом я зіграю на скрипці баркаролу[28] з «Казок Гофмана»[29]. Через п’ять хвилин повернуся, щоб почути вашу остаточну відповідь. Ви, напевно, зрозуміли, що маєте лише один вибір? Або ми забираємо вас, або камінь.

Холмс пішов, узявши з собою скрипку, що стояла в кутку. За хвилину з-за дверей спальні долинули протяжні, жалібні звуки цієї знайомої всім мелодії.

— То в чому річ? — нетерпляче спитав Мертон, коли граф обернувся до нього. — Він знає про камінь?

— Він знає до біса багато. А може, навіть і все.

— О Боже! — Землисте боксерове обличчя трохи зблідло.

— Нас виказав Айкі Сандерс.

— Справді? Ну, гаразд, я скручу йому в’язи, хай мене за те хоч повісять.

— Це нам не зарадить. Треба вирішувати, що робити.

— Зачекай-но, — мовив боксер, підозріливо поглянувши на двері спальні. — Із цим хитрим лисом треба бути насторожі. Гадаю, він не підслуховує?

— Як він може підслуховувати, коли музикує?

— Справді. А чи немає когось там, за шторою? Тут надто вже багато штор. — Озирнувшись, боксер раптом помітив фігуру біля вікна. Занімівши від подиву, він вирячився на неї.

— Та це лише воскова лялька, — сказав граф.

— Підробка, еге ж? Хай йому грець! Мадам Тюсо[30] таке й не снилося. Наче живісінький, — і халат, і все решта. Але ці штори, графе!

— До дідька штори! Ми тут марнуємо час, а його в нас не так багато. Він може схопити нас через отой камінь.

— Дулю він схопить!

— Але якщо ми скажемо, де камінь, тоді він відпустить нас.

— Що? Віддати йому камінь? Віддати сто тисяч фунтів?

— Іншого вибору немає.

Мертон почухав стрижену голову:

— Він тут сам-один. Ходімо й гавкнемо його. Тоді нам не буде чого боятися.

Граф хитнув головою:

— У нього зброя, і він насторожі. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи виберемось звідси. До того ж він, напевно, встиг повідомити поліцію. Стривай-но! Що це таке?

То був слабкий звук, що долинув, здавалося, з вікна. Обидва підхопилися, та все було тихо. Крім дивної фігури в кріслі, більше в кімнаті нікого не було.

— Це на вулиці, — мовив Мертон. — Послухай-но, графе, в тебе голова добре варить. Треба щось придумати. Коли не можна револьвером, то сам вирішуй, як бути.

— Я ще й не таких обдурював, — відповів граф. — Камінь у мене з собою, в потаємній кишені. Я нізащо не залишив би його десь-інде. Цієї ночі його можна переправити до Амстердама, а там до неділі його розріжуть начетверо. Він нічого не знає про Ван-Седара.