Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Учора той чоловік з’явився з готовою умовою. На щастя, я показала її містеру Сатро, своєму адвокатові, що мешкає в Гарроу. Він сказав мені: «Умова ця дуже дивна. Підписавши її, ви не зможете вільно винести з дому жодну річ — навіть свою особисту». Коли той чоловік увечері знову завітав до мене, я сказала йому про це й додала, що мала намір продати лише меблі.

«Ні, ні, все разом», — мовив він.

«А мій одяг, коштовності?»

«Гаразд, для ваших особистих речей ми зробимо деякі винятки. Але без попереднього огляду ви не зможете забрати з дому нічого. Мій клієнт — людина щедра, проте має свої примхи й свої звички вести справи. Його умова така — все або нічого».

«Тоді краще вже нічого», — відказала я.

На тому й скінчили, та все це видалось мені таким незвичайним, що я вирішила...

Розповідь місіс Мейберлі несподівано урвалася.

Холмс застережливо підніс палець. Тоді обережно підійшов до дверей і, різко розчинивши їх, заштовхав до кімнати високу худорляву жінку. Вона незграбно боронилася, мов велике курча, що пручається, коли його витягують із курника.

— Пустіть мене! Що ви робите? — репетувала вона.

— Що сталося, Сьюзен?

— О, мадам, я прийшла дізнатися, чи зостануться гості снідати, аж тут він підскочив і схопив мене.

— Я почув, що хтось стоїть за дверима, ще п’ять хвилин тому. Просто шкода було переривати вашу цікаву розповідь. То ви хворі на ядуху, Сьюзен? Надто вже важко ви дихаєте, як для покоївки.

Сьюзен обернула своє люте й водночас здивоване обличчя до Холмса, який і досі не відпускав її.

— Хто ви такий і чому так накинулись на мене?

— Я просто хотів при вас дещо спитати у вашої господині. Місіс Мейберлі, ви казали кому-небудь про свій намір написати до мене лист і попросити поради?

— Ні, містере Холмсе, нікому.

— А хто посилав ваш лист?

— Сьюзен.

— Он як? То кому ж ви сказали, Сьюзен, про лист, у якому ваша господиня просить у мене допомоги?

— Брехня! Я не посилала ніякого листа!

— Послухайте-но, Сьюзен, хворі на ядуху довго не живуть. А брехня — це, як відомо вам, гріх. Кому ви про це сказали?

— Сьюзен! — вигукнула господиня. — Негідне, зрадливе створіння! Я пригадала, що бачила тебе біля паркану, де ти розмовляла з якимось чоловіком.

— Це вже вас не обходить, — похмуро відповіла жінка.

— Гадаю, що то був Барні Стокдейл, так? — мовив Холмс.

— Нащо ж питати, коли й так знаєте?

— Я не був певен, але тепер знаю. Дістанете десять фунтів, Сьюзен, якщо скажете, хто стоїть за Барні.

— Ця людина не поскупиться на гроші, в тисячу разів більші за вашу десятку.

— Такий багатий чоловік? О, ви посміхнулися... Багата жінка? Ну, коли ми вже докопалися до цього, то, може, назвете її ім’я й одержите свою десятку?

— Ідіть-но ви всі до біса!

— Що це за слова, Сьюзен!

— Я краще піду звідси. Ви всі мені набридли! По свої речі пришлю завтра. — Покоївка кинулася до дверей.

— На все добре, Сьюзен. Випийте заспокійливих крапель... Що ж, — вів далі мій друг, коли за розгніваною, розчервонілою жінкою грюкнули двері, — я бачу, ця банда не жартує. Подивіться-но, яку гру вони ведуть. На штемпелі вашого листа стояла десята година вечора. Сьюзен повідомила про нього Барні. Барні мав час піти й одержати настанови від свого наймача — або радше наймачки, судячи з посмішки Сьюзен, коли я, на її думку, ненароком помилився. Ця наймачка керує всіма їхніми діями. Вони наймають чорношкірого Стіва, той наступного ранку об одинадцятій приходить і залякує мене. Швидко працюють, правда ж?