Пригоди Шерлока Холмса. Том IV
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #4
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 978-966-01-0451-8
- Переводчик: Волидимир Олександрович Панченко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том IV». Краткое содержание книги:
Цей том — останній із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про Шерлока Холмса.
— Цікаво, кажете? — заревів негр. — Ото як я зараз розмалюю вашу пику, тоді справді буде, в біса, цікаво! Такі, як ви, мені вже траплялися, та після зустрічі зі мною виглядали не дуже цікаво. Подивіться-но, маса Холмсе!
Він помахав величезним п’ястуком перед носом мого друга. Холмс із великим зацікавленням оглянув стиснутий кулак.
— Звідки ви? — спитав він. — І чого сюди прийшли?
Чи то крижаний голос мого друга, чи дзвякіт, що пролунав, коли я вхопився за кочергу, примусив нашого відвідувача трохи вгамувати свій запал.
— Гаразд, я вас попередив, — мовив він. — Є в мене один друг, який не хоче, надто вже не хоче, щоб ви нишпорили в Гарроу, і волів би прибрати вас зі своєї дороги. Зрозуміло? Я вам, звичайно, не укажчик, але й ви мені теж не укажчик. Не забувайте про це!
— Я давно вже хотів зустрітися з вами, — сказав Холмс. — А сідати вас не запрошую тому, що не відчуваю жодної симпатії до вас. Адже ви Стів Діксі, борець, чи не так?
— Так, це я, маса Холмсе, і ви самі переконаєтеся в цьому, якщо й далі морочитимете мені голову.
— Але ж саме голова найменш вам потрібна, — мовив Холмс, уважно розглядаючи відвідувача. — Може, краще поговоримо про вбивство молодого Перкінса біля бару «Голборн», еге ж?
Негр відсахнувсь, і його кинуло в піт.
— Як я не люблю таких балачок, — сказав він. — Що мені до того Перкінса, маса Холмсе? Я тренувався в Бірмінгемі, на «Бичачому рингу», коли той хлопець потрапив у халепу.
— Годі! Ви все сказали, Стіве, — мовив Холмс. — Я однаково доберуся до вас і Барні Стокдейла.
— О Боже! Маса Холмсе...
— Годі. Забирайтеся геть. Від мене ви не сховаєтесь.
— На все добре, маса Холмсе. Гадаю, ви не гніваєтесь на мене за ці відвідини?
— Варто було б, якщо не скажете, хто вас сюди послав.
— Тут нема жодної таємниці, маса Холмсе. Той самий джентльмен, якого ви щойно згадали.
— А його хто послав?
— Присягаюся, маса Холмсе, не знаю. Він просто сказав: «Стіве, піди-но до містера Холмса й попередь: якщо він полізе до Гарроу, то довго не проживе». Ось і все. Це чистісінька правда.
Не чекаючи подальших запитань, відвідувач вибіг із кімнати так само швидко, як і ввійшов. Холмс мовчки вибив з люльки попіл.
— На щастя, Ватсоне, вам не вдалося випробувати, чи міцна його недоумкувата голова. Я помітив ваші маневри з кочергою. Але насправді він — мирний чолов’яга, придуркувата й хвальковита дужа дитина, яку легко вгамувати, в чому ви й самі пересвідчились. Він — один з членів банди Спенсера Джона й замішаний у деяких їхніх витівках, які я з часом розкрию. Керує ним Барні Стокдейл, особа дещо хитріша. Вони — великі фахівці з залякування, побиття й такого іншого. Цікаво, хто за ними стоїть зараз?
— Але чому вони вам погрожують?
— Через оту пригоду в Гарроу. Мушу уважніше вивчити її, бо коли хтось отак переймається нею, в ній щось, очевидно, є.
— Але що саме?
— Я якраз збирався розповісти вам про це. Ось я тримаю в руках лист від місіс Мейберлі. Якщо ви готові поїхати зі мною, то надішлемо їй телеграму — і рушаймо.
Я прочитав:
«Шановний містере Шерлоку Холмсе!
Мені довелося зіткнутися з дивовижними подіями, що стосуються мого будинку, і я хотіла б попросити у вас поради. Чекаю на вас завтра будь-якої години. Мій будинок стоїть недалеко від станції Вільд. Як я пригадую, мій покійний чоловік, Мортімер Мейберлі, був одним із перших ваших клієнтів.
Щиро Ваша
Мері Мейберлі».
І адреса: «Три башточки», Гарроу, Вільд».
— Отак! — мовив Холмс. — А тепер, Ватсоне, якщо маєте час, їдьмо.
Коротка подорож залізницею й ще коротша — автомобілем привела нас до збудованої з дерева й цегли вілли, що стояла посеред зеленого моріжка. Три невеликі ліплені башточки являли собою жалюгідну спробу виправдати її назву. Позаду темнів сумний, низькорослий сосновий гайок, та й узагалі ця місцина виглядала вбого й похмуро. Щоправда, всередині були чудова обстанова й багаті меблі, а леді, що зустріла нас, виявилась приємною літньою особою з найвитонченішими смаками.
— Я добре пам’ятаю вашого чоловіка, мадам, — сказав Холмс, — хоч минуло вже кілька років відтоді, як він скористався моїми послугами в одній дрібненькій справі.
— Напевно, вам краще відоме ім’я мого сина, Дугласа?
Холмс із цікавістю глянув на неї:
— Он як! То ви мати Дугласа Мейберлі? Я був тільки знайомий із ним, але його знав увесь Лондон. Яка то була дивовижна людина! А де він зараз?
— Помер, містере Холмсе, помер! Він був нашим аташе в Римі й місяць тому помер від запалення легенів.