Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Підійшовши до вказаного місця, я спостеріг, що стежка вела понад велику рудню, задуту поверху снігом, і куди я б без сумніву зсунувся, якби мене не остеріг невідомий.

«Що дикун, то дикун, – проказав я, – але добрий чоловік, дай йому Боже здоров’я». Так ото дійшлисьмо до Кутної Гори. Він скрутив попри монастир через торговицю і пішов вулицею Св. Іоанна, потім через площу коло кошар. Наблизившись до охоронця, що стояв перед будинком коменданта, я спитав, чи не знає він того добродія, який тепер його проминув. Але вояк відказав, що не бачив нікого.

– Той, що там іде коло кошар, – видиш?

– Там ніхто не йде, пане поручнику.

– Чи ти сліпий?

– Ні, пане поручнику, я виджу і поза кошари, але на цілій вулиці аж до шпиталя нема живої душі.

Га! Біжу за невідомим, той також біжить, вже й кошари минулись, вже й шпиталь… Біжу, дивлюся – двері шпиталя перед ним отворяються, він ще за мною оглядається, і – двері западають. Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно.

– Ніхто, – з певністю відказав вояк.

– Як то? Смієш мені брехати?… Прецінь я сам видів!

– Стою тут більше години, але нікого не бачив, – вперто стояв на свому крижавий буковинець.

– Чи всі нараз затуманіли, чи попилися?! – крикнув я спересердя і потягнув із силою за дзвінок.

– Підпоручник відчинив двері й здивовано дивився на мене, не розуміючи, що я можу в шпиталю опівночі потребувати.

– Хто тепер сюди увійшов? – питаю по-німецькому.

– Від дев’ятої години нікому не отверяв’єм. В дев’ятій прийшов фірер.

– Не має хто другого ключа від тих дверей?

– Ні, лише один.

– Фірер є в кімнаті?

Підпоручник відчинив мені двері до кімнати фірера, котрий в маринарці [34] й пантофлях справляв за столом свої рахунки. З його лиця можна було пізнати, що з-за столу він давненько не вставав.

– Котрий лікар має нині надзір? – питаю підофіцера.

– Унтерарцт В.

– А де він зараз?

– В палаті число вісім один муж помирає, а він коло нього сидить уже близько трьох годин.

Я зайшов у згадану палату і уздрів’єм В. біля ліжка конаючого, якого я відразу впізнав. Називався він Семеном і був родом із буковинського села. То був чоловік без найменшої освіти, задубілий в бідах, та й розуму недалекого, що було видно й з його лиця, коли ще був здоровим. Але тепер його обличчя дивно преобразилося. Риси сяяли виразом шляхетним і піднесеним. Він розплющив очі й так само пізнав мене. За мить розтулив вуста і тремтячим голосом запитав:

– Чи вірите ви в припис долі? Скажіть мені… Чи вірите, що кожен наш крок розписано наперед і ми тільки іграшки в Його руках? Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там… там покидає напризволяще… як оце мене зараз… Чи вірите взагалі в що-небудь?