Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Страхи

Нема то, як осіннії м’ясниці. Тоді-то душі небіжчиків митарства терплячих, у достатку пробувають, коли ми їх пирогами, книшами та паляницями поминаємо. Пробують десь за нашими молитвами, як молоді пташечки на яр [35], першого свого лету по світлиці небесній.

Буде тому літ кільканадесять, справляв поминки старший брат церкви Гаврило Пасічинський. Господар, кметь на весь Цапів, як горішній, так і долішній, наспрошував свояків, та кумів, та сватів, та урядників сільських повнісіньку хату. Там-то сидів поважний війт на оба села Микита Палочник, що не полишав ані на мить поливати своє горло густими ликами з куфлика, медом наповненого; а в короткім межичассі, наскільки йому отямлення дозволяло, тримався він хоч би поважним своїм органом нюху в атмосфері запахущого напитку, щоби по можливости і наркотичні пари його з вітром не пустити.

Коло війта скулився другий від церкви брательник Пантелеймон Цапович та бігав воколо очима, щоб кому що похлібного кинути. Попри нім вертівся пономар Тимко Чепіга, відомий на селі як Тимко Подригайло. Ім’я тоє завинив незрівнянній своїй зручности при дзвонінні, которе, крім рук обох, іще содійства обох його ніг і зубів домагалося, і принуджувало його всіма своїми членами мало не так вибрикувати, як то жаби роблять. Поминувши тоє, почитав’єм [36] в Тимкові дуже веселого, а мені до краю відданого колегу, з котрим було мені не раз немало потіхи.

За ним сиділи оба присяжні і з десять сватів; за тими же розправляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займала моя люба Хавроня.

Я обрав собі одно з нижчих місць, із котрого виділося мені найвигідніше, і міг без знаку верховодженя покотом бесіди поводити.

Крім тих гостей, самої, як то кажуть, сметани села [37], глодали губою і очима, але мовчки, при другім столі прості гості, крізь напівотворені двері заглядали сільські діти й діди, а в курні воркотіло й гуділо від гамору бесідуючої посліднійшої із села голоти.

Наш чесний господар крутився з вибраною на той день господинею комори по хаті, доносячи нам гостинці.

Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пішли до себе; ожеш, мені прийшла пора за поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім ще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бесіди, котрими був би зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрости моєї возбудив, і обтинав їм крила немилостивими своїми утинками.

Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пішовши в рекрути в світ заочі, волочився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий, плечистий, ще здоровий як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літами десь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не раз без голови, але голосом так твердим, же не стане тя що відповісти. А як стане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, де клямка.

– Гідна то душа, наш панотець, – сказав, попрощавшися з їх преподобієм і повернувшись на місце своє, другий брательник.