Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

– То-то правда, – потакував Подригайло, – то якась дуже мудра книга, той фиролой.

– Га, га! Фиролой! Но, но – добре йому букви смаровати в білий день. Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобисьте той фиролой ліпше взяли під колачі, а напекли на нім красних книшів на поминки.

– Цить-но, цить! – тихо мирив’єм його та узявся було сутність страхів із френології розтлумачити: – Бачите, куме, голова чоловіка состоїть…

– До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщинами! А я на власні очі – сорок тисяч бомб у печінку! – бачив…

– Що? Ви самі виділи нехриста? – запитав Цапович.

– Га! чого я не видів! Та я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би!

– Ну, то розкажіть, повчіть нас, – сказав я дуже спокійно.

– Гм!.. розказати… Сто сот гарматних ядер! Гей, господарю! Крупнику! Наливай, то розкажу, що видів’єм.

Поволі все стихло, хоч мак сій. Свіча поминальная яла ся догоряти – то липне синім по стіні поломнем, то згасне, то знову липне, а далі враз і стопилася й упала на лавку. Темнота груба окружила нас, лиш на стіні начертав криваво сходячий місяць образ віконця. Господиня роздула на припічку вогонь і ми почали слухати розповідь Герасима. Не хочу повторяти всі його вояцькі приповідки і прокляття, ані рахувати му всі мірки крупнику, досить сказати згори, що було їх немало і гнали одно по другому навздогін.

– Видите, мої куми, – почав Гарасим, – вам здається, що світ Божий всюди такий, як у вас за дверима. Ви гадаєте, же Господь не знав, чим землю посипати, як лиш рівною ордою, лозовиною та піском. Легко вам ту о страхах розправляти за печею. Але підіть-но ви на границю – видрися там на Пікуй, на Зелемінь [39], де небо над тобою, мов стріха, а хмари під ногами плахтами стеляться… Перейдися понад Опір, що мов чортова юха, в ложиську своїм кипить і воркоче, а сонце тут бліде і малу лиш годину на день загляне в глибоку долину та й за темнії бори чим хутше ховаєся. Там-то дич – лиш орел зашумить часом або вовк завиє, а бойко в темній одежі, в тихих ходаках пересувавсь марою. Він і не вмре там, як наш християнин, а буде й по смерти лазити марою і страшити жиючих, аж го викопають із-під землі, а лоб утявши і пробивши осиковим колом, під паху положать.

Ідеш у білий день, блуд чіпаєся тебе, а корови доєні кров дають; люди сохнуть на самі заданя [40] і вроки, по дорогах хрести поскробані заданями, по полонинах звиваються чарівниці за зіллям, а инші верх Бескида, мов птахи, літають. Най же нас Бог заварує від таких сторін, людей і чарів.

Там-то, в тії зачарованії місця, загнала мене судьба по французьких війнах. Рік іще мав’єм дослужити.

На моє нещастє, мешкав’єм у ґазди, котрий мав пречудесную дочку. Скакала вона по горах, як легонький олень, сміялась, танцювала, співала, як ангелик небесний. Оченятками чорними липала, мов двома зірочками, а де поглинула, то все враз ставало таким миленьким, наче від сонця краси прибирало. Як випустить слівце якеє із вуст, мов із помежи шнурочків перед і коралів, то тя залоскоче в ушах, мов то голос із неба. Гай, треба ся було залюбити, но залюбити на смерть!