Відьомська доба

Котрий день мене переслідує запах диму…

Я купив будиночок у передмісті. Невигідно, але ж луки й озеро, можливо, почну розводити коропів і вирощувати лілеї.

Може, мені час на спочинок, в оточенні бджіл, які гуготять над суцвіттями.

… бо я, і тільки я, відповім за діяння свої перед Небесним Престолом. І прокльони добродійок моїх відьом, що лежать на мені коростою, будуть мені за провину — або заслугу…»

Здавалося — палац Інквізиції порожній. П’ята година; ріденький ранок за ґратами вікон, сірим снігом на поруччі прокуреного сходового майданчика лежить остиглий попіл.

Івга здивувалася його бажанню зупинитися тут, між поверхами, у напівмороці ґвинтових сходів — а він просто не бажав бачити свого кабінету. Ні приймальні, ні референта, ні таблички на дверях.

— Дайте мені цигарку, — попрохала дівчина. Він механічно простягнув їй пачку — і одразу відсмикнув руку:

— Ти ж не куриш!

— Курю. Чи вам шкода?

— Шкода, — він сховав пачку в кишеню.

Скривилась. Незвична гримаска дуже не личила їй.

Наче хтось приклеїв до її рудої гриви чуже, неприємне обличчя:

— Боїтесь, я стану недостатньо здоровою, аби йти на вогнище?

Він чекав од себе роздратування — але нічого не відчув. Тільки втому.

— Івго, відчепись. Не зли… Ми ж… друзі.

— Еге ж, — неприємний вираз ніяк не сходив з обличчя. Вона дивилася вниз, у темний квадратний колодязь з ліфтовою шахтою посередині.

Раптом згадав… оце так-так, сухар-склеротик. Але ж як змінились обставини. Важливе ще післявчора тепер забувається так легко.

— Вибач. Я хотів спитати. Назар?

Відповіді чекати не було чого. Ось вона. Похмуро змітає попіл з перил і дивиться, як падають сірі сніжинки.

Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Івга підвела голову:

— Скількох ви відправили на вогнище, Клавдію?

— Яке там вогнище… Останні сто років… це інакше. Тільки називається так.

— А відбувається — як?

— Тобі що з того? Гуманно… до біса! Чого ти від мене хочеш, Івго?!

— «Я намагався полишити своє ремесло. Але хтось повинен чистити нужники.»

Вона цитувала, дивлячися повз його очі, розмірено і спокійно.

— Ти мені лестиш, — сказав він глухо. — Мені дуже далеко до Атрика.

Дівчина щиро здивувалась:

— Чому? Бо його спалили?

— Ні. Ціною життя його було життя матки. А спалити й мене можуть, не штука…

Нарешті вона повернулася до нього обличчям. І вперше за розмову зазирнула йому в очі:

— Не треба так говорити.

Він знизав плечима: як хочеш.

Унизу пронизливо рипнули двері. З’явилася сухенька жінка з відром і ганчіркою; і не повірила своїм очам — чи не Великий там, нагорі?

— Не хотілося думати про це, — визнав Інквізитор. — Але мені доведеться зустрітися з маткою… як і Атрику. Хоча, на відміну від нього, я зовсім не впевнений, що зумію її подолати.

— Атрик Оль також не був упевнений, — прошепотіла Івга.

Клавдій раптом відчув вдячність. Може, саме за ці слова. А може, це було запізніле визнання її самовідданости. Робота цієї ночі була небезпечною і важкою, а вона тільки що зазнала серйозної особистої драми.

— Івго. Розкажи мені… про Назара?

Вона похилила голову. Руді пасма заховали від нього її обличчя.

— Мені хочеться помитись, — сказала вона. — Змити з себе…

Він зрозумів її раніше, ніж вона закінчила фразу. Йому давно хотілося цього ж — змити цю ніч. Здерти зі шкіри події останнього місяця, забутись, хоч на пару годин. Можливо, Атрик Оль почував щось схоже, коли купував будинок у передмісті, аби «вирощувати лілеї…»

— В оточенні бджіл, які гудуть над суцвіттям, — голосно сказав він. Взяв Івгу за руку і почвалав до ліфта.